Руіна/Гетьманованє Бруховецкого/IX
| ◀ ГЛАВА ОСЬМА | Руина. I. Гетьманованє Бруховецкого ГЛАВА ДЕВЯТА |
ГЛАВА ДЕСЯТА ▶ |
|
На правому боцѣ Днѣпра Дорошенко спершу вдававъ, що во̂нъ сприяє Польскому королю; але небавомъ помѣтивъ, що сею стежкою не добуде собѣ народного признаня гетьманьскои власти, котру во̂нъ перенявъ неправдою. Що бъ прихилити до себе наро̂дъ, треба було при во̂дповѣдно народному бажаню и выступити проти Поляко̂въ. Отъ во̂нъ 22. лютого скликавъ бо̂ля Лисянки генеральну раду; на сѣй радѣ прираджено, домагатися во̂дъ Поляко̂въ, абы вони вырушили зъ Украины, а тодѣ вже зложити полюбовну умову съ Крымскимъ ханомъ, и прохати єго заступництва надъ козаками. Дорошенко и написавъ у Бѣлу-Церкву до польского коменданта, що бъ Поляки вырушали зъ Украины въ Польщу. Поляки сего не выконали, вони въ Бѣло̂й-Церквѣ не почували себе, такими слабкими на силу, що бъ послухатися съ першого разу. Навпаки вони стали выганяти Бѣло-Церко̂вскихъ мѣщанъ и селянъ и загадували имъ насыпати земляный валъ; выганяли на роботы навѣть и самыхъ козако̂въ.
Дорошенко бажавъ привернуты до себе запорозку Сѣчь и по̂дбивавъ Запорозцѣвъ домагатися, що бъ царски̂ ратники выступили съ Кодака. Московскій урядъ побоювався, що бъ лѣвобережна Украина не пригорнулася до Дорошенка и велѣвъ, що бъ коженъ, хто приѣздитиме за для крамарскихъ справъ, съ правого боку Днѣпра на лѣвый, записувався и перебувавъ нѣде бо̂льше, окро̂мъ заѣздныхъ дворо̂въ для того побудованыхъ, котрыми урядували приставлени̂ воєводами московски̂ дворяне (шляхтичѣ). Стали косо и неприязно дивитися зъ Москвы и на кієвски̂ школы. Въ царскому наказу того часу радилося, що красше бъ було не заводити шко̂лъ въ Кієвѣ: на се Шереметевъ во̂дписувавъ, що не можна выводити шко̂лъ съ Кієва въ инше мѣсто, бо Кієвляне тымъ вельми образяться. Тодѣ дозволено учитися въ сихъ школахъ самымъ лишень по̂дданкамъ царя а съ чужихъ краѣвъ нѣкого̂сенько въ школы не приймати.
Тяжке становище примушувало правобережныхъ Украинцѣвъ покидати сво̂й ро̂дный край. Черезъ торѣшню во̂йну багато де въ якихъ селахъ не орали и не сѣяли збо̂жа; тымъ-то зимою наступила велика недостача и дорожнеча на хлѣбъ. Селяне натовпами переходили або на Запороже, або на Лѣвобереже и не вертались вже назадъ; а выбирали собѣ нови̂ селища.
Въ червцѣ 1666 року Бруховецкій писавъ до царя, що Правобережцѣ, спасаючись во̂дъ великои голоднечи, переходять селитися въ державѣ Московского царя. „Хоча, писавъ гетьманъ, властолюбцѣ заперечують переходити имъ, та не мають силы задержати, бо нѣхто не захоче вмирати зъ голоду“. А перехожи̂ говорили, що нѣякимъ побытомъ не можна имъ жити на правому боцѣ Днѣпра, бо Поляки грябують, руйнують и знущаються зъ нихъ. Але и въ краю, котрымъ орудувавъ Бруховецкій, не було задовольненя въ народѣ такъ по поворотѣ гетьмана зъ Москвы, такъ само, якъ и до поѣздки єго туды. Чимъ бо̂льше гетьманъ змо̂цнявъ свою власть, тымъ бо̂льше росла до него ненависть. Съ по̂дурядными во̂нъ обертався теперь пиндючно и гороижився. Тяжко до него доступитись, говорили козаки. Лукавый во̂нъ бувъ и брехливый, нѣ въ чому не можна було положитися на него; нѣякъ не приноровитися до него; сегодня во̂нъ до чоловѣка добрый и ласкавый, а завтра причепиться, выбє, закує въ кайданы, забє въ колодки, або жь, що найстрашнѣйше було, задасть въ Москву. До огидливости не подобалося козакамъ и єго боярство и те, що полковнико̂въ и старшину поробили дворянами. „У насъ, говорили козаки, споконвѣку не водилося нѣ бояръ, нѣ дворянъ; мы всѣ ро̂вни̂, а во̂нъ, бачь, заводить новый ладъ, а во̂льности наши̂ втѣкають во̂дъ насъ. Ремствованє на гетьмана годовалось и держалось хабарями и поборами, а вагота ихъ ще збо̂льшувалась во̂дъ зажерливости и наглости єго во̂дпоручнико̂въ. Въ деякихъ мѣстахъ незадовольнени̂ гомонѣли такъ: „Тѣкаймо на Запороже, за нами подадуться туды люде зъ ро̂жныхъ мѣстъ, тодѣ всѣ рушимо проти гетьмана и зсадимо єго зъ гетьманства“. Ще на Украину не поприбували усѣ воєводы, зъ своими ратниками, а ворогованє до нихъ вже чулося голосно. Козаки называли Москалѣвъ злодѣями и жидовою. Полковники, розгнѣвавшись, смѣло передъ московскими урядниками промовляли отаки̂ похвалки: „Ось козаки по̂днимуть ворохобню и всѣхъ васъ во̂дсѣль проженуть. Козацка старшина, котра набула собѣ дворяньство, не то що не смѣла носитися зъ нимъ, але повинна була передъ козацкою громадою вдавати, що нехтує добутымъ званємъ. Переяславскій полковникъ Єрмолаєнко твердивъ: „Менѣ дворяньство не потрѣбне; я по старосвѣцкому — козакъ“. Спостерегавъ во̂нъ, що подарованый єму Домонто̂въ мало дає зыску, але говоривъ: „Менѣ нѣчого зъ нихъ взяти, того менѣ й не треба; у насъ споконвѣку не водилося сего, що бъ дарували намъ маєтности. Отсей Єрмолаєнко переяславскому воєводѣ Вердеревскому дорѣкавъ, що гетьманъ, чоловѣкъ користолюбивый, все єму треба зъ ратуша постачати, чого во̂нъ забажає. То̂лько жь и самъ Єрмолаєнко не во̂льный бувъ во̂дъ користолюбства. Вердеревскій повѣдомлявъ, що въ цѣлому переяславскому полку йде на полковника и на єго полкову старшину во̂дъ рыбалокъ десята рыба, а во̂дъ ратуши, що дня, вино, пиво, мѣдъ и ро̂жни̂ харчѣ. Вердеревскій доносивъ, що помѣчає на переяславскому полковнику ознаки невѣрности, а Єрмолаєнко доносивъ Бруховецкому, и на Вердеревского и на Переяславцѣвъ. Гетьманъ царскому дяку Евстрату Фролову отакъ обписувавъ Украинцѣвъ въ загалѣ: „Єрмолаєнко мене повѣдомляє, що въ Переяславѣ росте лихій замѣръ на колотнечу во̂дъ якихсь своєвольнико̂въ, охочихъ до ворохобнѣ и до шарпанины: робити, землю орати, та працею жити вони лѣнуються. Все отсе спроваджується съ того Запорожа. Я крѣпко пильную, що бъ огонь бо̂льшь не розгорѣвся; але розумѣю, що отаки̂ речи козаки тымъ говорять, що въ украиньскихъ городахъ при воєводахъ спостерѣгають малолюдє. Нехай бы царь звелѣвъ въ наши̂ мѣста бо̂льше ратнико̂въ прислати. А то наши̂ люде нерозумни̂ и не стали̂. Оденъ якій небудь баламутъ по̂дведе тысячу; а сами̂ попропадають, а лиха накоять, а спинити ихъ трудно буде, бо вороги по̂дъ бокомъ, та й Запорозцѣ стоять ворого̂въ. Вони ради̂ добрыхъ людей нѣвечити, та чуже добро грабувати. Въ Запорожѣ теперь багацько Заднѣпрянцѣвъ. И съ помѣжь духовеньства не всякому треба вѣрити: вони понабирались латиньскои науки и вмѣють баламутити — коли кого не злюблять“.
Добре зрозумѣвъ Бруховецкій властиве становище сучасного громадского житя на Украинѣ. Теперь передъ Москалемъ во̂нъ нарѣкавъ на той лицемѣрный шляхъ, по котрому и самъ простувавъ до гетьманьского свого званя.
Призначени̂ на Украину московски̂ воєводы прибували зъ невеликою силою ратнико̂въ: зъ миргородскимъ воєводою прибули лишень 30 чоловѣка. Бруховецкій нарѣкавъ на се. Непридатнымъ здавалося єму й те, що воєводы миргородскій, лубеньскій и прилуцкій поприѣздили сами̂, не взявши своихъ семей и тымъ нѣ бы показували, що вони прибули не на довго. „Було бъ добре, писавъ Бруховецкій до царя, коли бъ воєводы приѣздили зъ семями и зо всѣмъ домо̂вствомъ. Тодѣ бъ тутешни̂ люде, вбачаючи, що воєводы прибули стало жити, по̂дкреплялися бъ съ того и не впадали бъ въ роспуку.
По̂дъ конець мая Бруховецкій вырядивъ на Поляко̂въ по̂дъ Гомель черниго̂вского полковника Демяна Многогрѣшного и стародубского Леська Острянина. Въ то̂й сторонѣ держався съ Поляками польскій полковникъ Мурашка и разъ-у-разъ тревоживъ по̂вно̂чну Украину. Слѣдомъ за Многогрѣшнымъ гетьманъ казавъ ити туды жь таки и Дмитрашку Райчу зъ своимъ волоскимъ товариствомъ: по̂гнавъ туды жь во̂нъ и збирани̂ сотнѣ пѣхотинцѣвъ, котри̂ самово̂льно посходилися на межѣ Украины во̂дъ Запорожа. Гетьманъ побоювався, що бъ отси̂ своєвольцѣ, добуваючи собѣ славы, не злигалися зъ Сѣчовиками та не накуёвдили колотнечи на Украинѣ, тымъ-то во̂нъ и хватався выправити ихъ на стежку по ихъ вдачѣ. Ажь ось въ червцѣ прибѣгъ до гетьмана царскій гонець, съ приказомъ зупинити во̂йну проти Польщѣ и нѣякимъ робомъ не дратувати и не займати Поляко̂въ.
Въ село Андрусово въ Бѣло̂й Руси, зъѣхалися во̂дпоручники Польщи и Московщины, що бъ умовитися на згоду. Ще въ 1664 р. по̂сля походу короля по̂дъ Глухо̂въ стали пробувати, якъ бы то погодитися и лѣтомъ того жь року зъѣздилися во̂дпоручники въ мѣсточко Дуровичѣ та нѣчого не врадили и розъѣхалися. Згодилися лишень, що бъ замиритися на во̂сѣмь мѣсяцѣвъ и на той ро̂къ у липнѣ зновъ зъѣхатися. Умовитися зразу до згоды и тодѣ показалося не можливымъ: Поляки нехтували московскимъ во̂йскомъ; въ головахъ у нихъ бувъ хмѣль своихъ побѣдъ и миритися вони готови̂ були не инакше, якъ вернувши назадъ все те, що стратили за нещасливыхъ обставинъ. Зносины про згоду роспочалися зъ Москвою вдруге не ранѣйшь, якъ на веснѣ 1666 р. Теперь Поляки мусѣли трохи помякшати; бо у нихъ выбухла усобиця короля зъ Любомирскимъ. Стоить уваги, що той самый Любомирскій, котрый съ Чарнецкимъ побивъ бо̂ля Чуднова Москалѣвъ по̂дъ проводомъ Шереметева, теперь брався до спо̂лки зъ Москалями проти короля свого и бажавъ, що бъ сынъ єго по̂шовъ на службу до Московского царя: во̂нъ сподѣвався, що за се царь дасть єму на Украинѣ два мѣста, а во̂нъ зобовяжеться обороняти Украину во̂дъ нападу Татаръ и Поляко̂въ. Зъ сего не выйшло нѣчого, але зъ сего видно, що Москалѣ теперь почували себе красше, нѣжь торо̂къ. На жаль — вмовлятися съ Поляками царь препоручивъ своєму коханцю Опанасу Ордыну-Нащокину и товаришамъ єго Богдану Нащокину та дяку Грицьку Богданову. Ордынъ-Нащокинъ бувъ чоловѣкомъ, на котрого впало хочь ко̂лька крапель захо̂днои освѣты; отакихъ мѣжь Москалями того часу було вельми мало. Во̂нъ вызначався прихильностю до Поляко̂въ и готовый бувъ чимало де-чимъ поступитися Польщѣ, коли не всѣмъ тымъ, чого вымагали Поляки. Козако̂въ во̂нъ ненавидѣвъ и нехтувавъ ними. Про сво̂й наро̂дъ во̂нъ гадавъ съ такою зневагою, що вважавъ за велике добро для Московщины, що бъ мѣжь єи во̂йскомъ були на службѣ Поляки-бранцѣ, вважаючи, що польски̂ вояки достойнѣйшь московскихъ. До того жь Ордынъ-Нащокинъ бувъ чоловѣкомъ благочестивымъ и гидувавъ во̂йною христіяньскихъ народо̂въ. Бажаною метою єго була спо̂лка христіяньскихъ державъ проти мусульманъ. Царь Олексѣй хочь и приятелювавъ зъ симъ чоловѣкомъ, одначе жь поглядами своими вони не сходилися. Благочестивый православный царь вважавъ своимъ идеаломъ торжество самосто̂йнои православнои церкви; не хотѣвъ поступатися Полякамъ, побоюючись, абы православни̂ храмы и монастырѣ не перейшли по̂дъ римско-католицку власть. „Собацѣ не пристало ѣсти хочь оденъ шматокъ православный“, мовлявъ во̂нъ, розумѣючи володѣнє Поляко̂въ Украиною. Царь Олексѣй препоручивъ, що бъ Нащокинъ кермувавъ на користь образа Пречистои Богородицѣ и якихсь чудесъ „содіянныхъ отъ него въ видѣніи орла“. Царь згоджувався поступитися Польщѣ правобережною Украиною, абы то̂лько Кієвъ лишився за нимъ и на пять, або шѣсть верстовъ во̂дъ Кієва навкруги православни̂ монастырѣ були по̂дъ царскою рукою. Зъ отакими напередъ постановлеными умовами зъѣхалися съ Поляками на переговоры. Отодѣ жь то й выдали гетьманови наказъ зупинитися и не чеплятися до Поляко̂въ. Во̂дповѣдно наказу сему Бруховецкій выдавъ во̂дъ себе універсалъ, наказуючи вырядженымъ по̂дъ Гомель полковникамъ вернутися назадъ, всѣмъ розо̂йтися по домо̂вкамъ; наказувавъ во̂нъ, що бъ скро̂зь по Украинѣ нѣхто не чеплявъ Поляко̂въ и всѣмъ крамарямъ дано волю ѣздити на Украину и выѣздити зъ неи. Але трудно було выконати цареву волю и зупинити бо̂йки скро̂зь по Украинѣ; бо на правому боцѣ Днѣпра нѣхто й не гадавъ ихъ зупиняти. Черкасцѣ и Чигиринцѣ злучилися съ Татарами и де-якими Поляками и набѣгали по̂дъ Миргородъ, по̂дъ Горошинъ и по̂дъ Боромлю; а на правому боцѣ вони не давали спокою Каневу, котрый вызнававъ ще себе по̂дъ лѣвобережнымъ гетьманомъ. А далѣ й самъ Дорошенко злучивъ своихъ козако̂въ съ Татарами и чигириньскими Поляками, котри̂ були по̂дъ урядомъ у коменданта Жебровского, та й рушивъ на лѣвый бо̂къ Днѣпра. Во̂нъ перебрався черезъ Днѣпро бо̂ля села Вороно̂вки за 15 верстовъ до Кременчуга и вырядивъ своє во̂йско по̂дъ Кременчугъ. Въ Кременчузѣ проти нихъ стояли козацки̂ полки: гадяцкій и миргородскій, та Косаговъ съ царскими ратниками: вони во̂дбили Дорошенко̂вцѣвъ. Тодѣ Дорошенко переплывъ на суднахъ зновъ за Днѣпро и вырядивъ до Польского короля звѣстку, що теперь якъ разъ въ саму пору буде вдаритися на лѣвобережни̂ мѣста, бо тамъ люде живуть, не оберегаючись. Дорошенко прохавъ прислати єму во̂йска. Король во̂дповѣдавъ, що розпочавъ вже вмовлятися съ царемъ на згоду и во̂йну припинивъ. Дорошенко розлютувавъ на се и говоривъ: „Мене не Польскій король постановивъ гетьманувати, а Крымскій ханъ; такъ нехай же и надѣя моя буде не на короля, а на хана. Отодѣ постала у Дорошенка думка, шукати за для Украины по̂дпоры у мусульманьскому свѣтѣ. Але корячись королѣвско̂й волѣ, во̂нъ закликавъ крымску орду на по̂дмогу, що бъ выгнати съ Кременчуга козако̂въ Бруховецкого. Не безъ по̂дставы Бруховецкій змагався передъ царемъ, що бъ не розпускати всѣхъ козако̂въ, ради сподѣванки на згоду съ Поляками, доводячи, що коли Лѣвобереже лишиться безъ во̂йска, такъ туды може впертися велика сила ворого̂въ.
Та й козаки, выряжени̂ по̂дъ Гомель, не хваталися вертатися по гетьманьскому наказу.
Польски̂ во̂дпоручники, котри̂ ѣхали вмовлятися про згоду, присылали до Нащокина жалобу, що хочь було умовлено, абы во̂йско зъ обохъ сторо̂нъ було во̂дпущене, одначе жь козаки, по̂дданки царя, таборують бо̂ля Гомеля и роблять тамъ шанцѣ, а бо̂ля Слуцка инши̂ козаки воюють, перехоплюють листы по̂сланцѣвъ и до нихъ, козако̂въ, прибуває во̂йсковои силы все бо̂льше а бо̂льше. Царь зновъ вырядивъ гонця до гетьмана, вдруге наказуючи зупинити воєнни̂ справы, Бруховецкій 27. червця зновъ выдавъ наказъ розо̂йтися; ажь 5. липня во̂дпоручники зновъ доносили въ Москву, що козаки воюють коло Слуцка, Кричева, коло Глуска, Тупика и коло Пиньского. Польски̂ во̂дпоручники вказували, що се невыконанє и умовы и присяги зъ московского боку. Тодѣ вырядили до гетьмана стряпчого Ивана Свіязева: во̂нъ привѣзъ третій наказъ, що бъ гетьманъ разомъ зъ московскими гонцями вырядивъ и своихъ выслѣдити, во̂дъ чого таке неслухнянство? а тымчасомъ выдавъ бы гетьманъ універсалъ, забороняючій по̂дъ карою смерти, чепляти Поляко̂въ. За ко̂лько днѣвъ Бруховецкій повѣдомивъ, що во̂нъ посылавъ універсалъ до полковнико̂въ по̂дъ Гомель и вони послухалися.
Дорошенко не спинявъ своихъ воєнныхъ справъ. По̂сля невдачи по̂дъ Кременчугомъ Дорошенкови̂ козаки ко̂лька разо̂въ въ червцѣ и липнѣ набѣгали съ Татарами и Поляками на Лѣвобереже и полонили тамъ людей въ селахъ и хуторахъ. А самъ Дорошенко розпускавъ во̂дъ себе універсалы по Лѣвобережу, по̂дмовляючи наро̂дъ, во̂дректися во̂дъ Московского царя, котрый, нѣ бы то мыслить во̂ддати Лѣвобереже Польскому королю. Отси̂ універсалы баламутили наро̂дъ. Запорожцѣвъ тежь Дорошенко переманювавъ до себе.
Отакъ-то, хочь згода й готова була злагодитися, але вона не вызволяла Украину, держати во̂йскову оборону. Московскій урядъ и самъ се тямивъ, до того жь умовлялися лишень съ Поляками, а зъ спо̂льникомъ ихъ Крымскимъ ханомъ ще й речи не заводили. Тымъ-то наказали гетьманови вырядити своихъ козако̂въ на Запороже, де пробувавъ тодѣ Косаговъ и зъ ними йти на Татаръ. Московскій урядъ заборонявъ посылати во̂йско на правый бо̂къ Днѣпра, але не заперечувавъ во̂дбиватися, коли нападатимуть съ Правобережа. Въ липнѣ Бруховецкій листувавъ украиньскому „приказу“ въ Москвѣ, що Заднѣпрянцѣ й слухати не хочуть про те, що во̂дпоручники двохъ державъ вмовляються на згоду, та й сами̂ Поляки, заходившись надъ згодою, ошукують лишень тымъ Москалѣвъ. На доказъ сего гетьманъ переславъ у Москву перехоплени̂ листы и прохавъ вырядити доси бо̂льше ратнико̂въ, що бъ розстановити ихъ по мѣстахъ близькихъ до неприятелевого краю, якъ отъ въ Кременчузѣ, Миргородѣ, Лубнахъ, Переяславѣ и въ Каневѣ.
Въ червцѣ прибули на Украину зъ Москвы переписчики, котри̂ повинни̂ були въ усѣхъ полкахъ переписати людей и зложити переписни̂ книжки, а воєводы мусѣли вже по тымъ книжкамъ збирати на царя податки. Переписчики були сами̂ лишень „стольники“. Вони приѣхали на сампередъ въ Гадячь до Бруховецкого. Гетьманъ погостивъ ихъ, додавъ до кожного зъ нихъ двохъ своихъ козацкихъ уряднико̂въ и розпустивъ ихъ по Украинѣ переписувати. Оденъ зъ отсихъ московскихъ переписчико̂въ прогнѣвивъ гетьмана тымъ, що подавъ єму царскій листъ зъ одо̂рваною печаткою. Гетьманови здалося се зневагою до него и во̂нъ жалився за се „приказу“ на переписчика. Але жь отсей самый переписчикъ, Хлоповъ, коли робивъ описъ у Глуховѣ, такъ выявивъ себе за самого щирого выконателя усѣхъ царскихъ препорукъ, за що царь дякувавъ єго и Бруховецкій мусѣвъ переказати Хлопову царску подяку.
Того часу, коли московскій урядъ вымагавъ спинити на Украинѣ усѣ воєнни̂ справы, а гетьманъ змагався, що Украина не може лишитися въ повно̂й згодѣ, въ само̂й Украинѣ выпала значна внутрѣшня колотнеча. Переяславскихъ козако̂въ вырядили въ Богушѣвску слободу бо̂ля Днѣпра, добувати Черкасы. Си̂ козаки збунтувалися, замордували свого полковника Єрмолаєнка, выбрали собѣ натомѣсць другого и прирадили вернутися въ Переяславъ проти царского воєводы и московскихъ ратнико̂въ. Про се довѣдалися инши̂ полковники, котри̂ стояли у Каневѣ — кієвскій Дворецкій, канѣвскій Лизогубъ и лубеньскій Богданъ Щербакъ; вони оповѣстили гетьмана. Зачасу довѣдався про се и переяславскій воєвода и звелѣвъ запалити мѣсто, а самъ замкнувся въ горѣшнёму мѣстѣ въ переяславскому замку. Гетьманъ звѣстивъ Москву, що ся колотнеча сталася по наущуваню польского коменданта зъ Бѣлои-Церкви и Дорошенка. Затихомирити колотнечу гетьманъ вырядивъ полковнико̂въ: гадяцкого Семена Остренка; нѣжиньского Гвинто̂вку; лубеньского Щербака; прилуцкого Горленка; миргородского Апостоленка и полтавского Витязенка зъ ихъ козаками. Въ Гадячѣ зъ гетьманомъ лишився стародубскій полковникъ Острянинъ, котрый вернувся съ по̂дъ Гомеля. Бруховецкій не во̂дважився ити съ козаками на Переяславцѣвъ, побоюючись, що бъ козаки не по̂днялися проти него и самого єго не вбили: во̂нъ листувавъ въ Москву, прохаючи прислали до него московскихъ ратнико̂въ. Во̂нъ додававъ, що Переяславцѣ тымъ и во̂дважилися на таке лихе дѣло, що не було поблизу коло нихъ царскихъ ратнико̂въ и сподѣвалися, що по̂дпособляти ихъ прийдуть во̂дъ Дорошенка козаки, та во̂дъ Крымского хана Татаре, а до того й поспо̂льство зъ ро̂жныхъ мѣстъ приставатиме до нихъ: розжеврѣє тодѣ велике огнище; а въ Москалѣвъ сила малѣтиме; бо вже й такъ наведени̂ на Украину Калмыки заразъ повернули до дому, якъ то̂лько прочули, що Москва годиться съ Польщею. И властиве стала выправдуватися тревога гетьманова, що съ переяславскои колотнечи выбухне велика пожежа. Въ близькихъ до Переяслава мѣстахъ люде почали приймати Дорошенко̂вцѣвъ и запиралися зъ ними въ замкахъ. Зъ другого жерела Москва довѣдалася, що на переяславску колотнечу по̂двели Запорожцѣ, котри̂ баламутили Украинцѣвъ тымъ, що Москва заводить на Украинѣ нови̂ податки. Спытали про се Бруховецкого: во̂нъ спершу заступався за Запорожцѣвъ, а на останку мусѣвъ повѣдомити Москву, що Запорожцѣ лютують на тыхъ полковнико̂въ, котрыхъ въ Москвѣ поробили дворянами и на самого єго, гетьмана, Запорожцѣ похваляються за єго боярске званє и замѣряються вырядити 200 сѣчовико̂въ, що бъ єго злапати, якими будь хитрощами.
Зъ Москвы во̂дповѣли Бруховецкому, що на швидку не можна зо̂брати ратнико̂въ зъ бѣлгородскихъ и сѣверскихъ полко̂въ и вырядити ихъ на Украину такъ хутко, побоючись, що бъ не напавъ ворогъ де въ иншому мѣсцѣ на державу. Вырядили лишень въ Кієвъ князя Борятиньского зъ во̂ддѣломъ ратнико̂въ, а на Украину замѣсць Протасьева вырядили Данила Лихачева, звелѣвши єму взяти ратныхъ людей съ Путивля. На щастє кієвскій воєвода Шереметевъ завчасу вырядивъ съ Кієва свого товарища князя Щербатова зъ двома тысячами ратнико̂въ на Переяславцѣвъ. До него прилучено и Грека Костантина Могилевского (чи Мигалевского). Щербатовъ вступивъ у Переяславъ, а Мигалевскій спаливъ мѣсто Бубно̂въ,[1] знѣвечивъ ворохобнико̂въ и прибувъ у Переяславъ. Тодѣ злапали ко̂лькохъ головныхъ ворохобнико̂въ и вырядили ихъ у Кієвъ, а иншихъ переняли козаки Бруховецкого.
Въ вереснѣ прийшовъ во̂дъ царя наказъ вырядити въ Гадячь усѣхъ злапаныхъ ворохобнико̂въ съ переяславского полку, а въ Кієвѣ лишити то̂лько двохъ и покарати ихъ на смерть того самого дня, коли каратимуть у Гадячѣ останнихъ. Усѣмъ воєводамъ наказано лапати ворохобнико̂въ, котри̂ повтѣкали и выряжати ихъ до гетьмана. Присланому зъ Москвы гонцю Бруховецкій жалився на воєводу Вердеревского за те, що не поприсылавъ до него злапаныхъ ворохобнико̂въ, а позакидавъ ихъ въ тюрму, зъ во̂дко̂ль вони, хто єго знає, якою стежкою повтѣкали. „Я мѣркую собѣ, говоривъ гетьманъ, що треба зруйнувати усѣ ти̂ мѣста, котри̂ обурилися, що бъ ихъ и слѣду не було“. Имовѣрно, Бруховецкій по̂дъ мѣстами розумѣвъ тутъ окрѣплени̂ замки и говоривъ таке, по̂дладжуючись по̂дъ Москву и знаючи, що для неи любо буде таке чути.
Переяславски̂ ворохобники, котри̂ лишилися цѣлыми, по̂сля того, якъ Щербатовъ полонивъ ихъ головныхъ товаришѣвъ, заперлися въ Борышѣвцѣ,[2] але змушени̂ були незабаромъ во̂дто̂ля выйти, бо Щербатовъ гонивъ за ними. Вони рушили въ Золотоношу и тамъ засѣли. Щербатовъ обложивъ ихъ и державъ въ облозѣ ажь до жовтня.
Ото жь коли Переяславцѣ пересиджували въ Золотоношѣ, ти̂ ватажки ихъ, котри̂ не далися въ руки Щербатову, вдалися до Дорошенка и прохали йти швидше вызволити обложенцѣвъ. У Дорошенка тодѣ власныхъ силъ було омаль; во̂нъ по̂славъ у Крымъ до хана, повѣдомляючи єго, що теперь найпридатнѣйша година побити Москву, примусити лѣвобережну Украину во̂дректися во̂дъ Московщины и прилучити єѣ до Туреччины. Дорошенко запевнявъ хана, що все козацтво не долюблює Бруховецкого и зъ разу во̂дречеться во̂дъ него, якъ то̂лько побачить въ своєму краѣ орду. Ханъ послухався и вырядивъ до Дорошенка орду въ 20.000 чоловѣка по̂дъ урядомъ своихъ брато̂въ салтано̂въ Нуредина, Маметъ-Гирея и Салометъ-Гирея. Татаре прибули въ Чигиринъ близько 1. жовтня. Разомъ зъ ними показалися на Украинѣ турецки̂ аґи и янчары. Турецкій султанъ починавъ вже уважати Украину за частину своєи державы; бо Дорошенко заприсягъ передъ ханомъ, що не служитиме нѣ Польскому королю, нѣ Московскому царю а вкупѣ зъ ордою воюватиме и Москалѣвъ и Поляко̂въ. Коли прибули Татаре, Дорошенко подѣливъ ихъ на двоє: одну половину зъ Салометъ-Гиреємъ и мурзами вырядивъ за Днѣпро, а другу зъ Нурединомъ и Маметъ-Гиреємъ лишивъ при собѣ въ Чигиринѣ: во̂нъ замѣрявся вырушити за ними на Лѣвобереже тодѣ, якъ поталанить выряжено̂й попереду ордѣ. Во̂йско на Лѣвобереже по̂шло, по одно̂й звѣстцѣ 15.000, по друго̂й лишень десять. Съ Татарами Дорошенко вырядивъ и два козацки̂ полки. Дорошенко тямивъ, що въ лѣвобережно̂й Украинѣ нема на поготовѣ великои силы во̂йска, тымъ-то во̂нъ и казавъ своимъ спо̂льникамъ подѣлитися на загоны и въ ростичь воювати села и хуторѣ. Татаре такъ и вчинили, перебравшись за Днѣпро. Одни̂ кинулися на Голтву,[3] други̂ пустошили околицѣ Переяслава; трети̂ напали на Прилуку. Тутешній полковникъ Лазарь Горленко зъ своимъ полкомъ не бувъ на той часъ въ Прилуцѣ, а въ царского воєводы Загряжского бувъ оденъ офіциръ та 50 Москалѣвъ: съ такою малою силою не мо̂гъ во̂нъ во̂дбитися. Татаре не во̂дважилися добувати Прилуку, але беззаперечно поруйнували села въ прилуцкому полку и по̂дходили навѣть до Нѣжина и Борзны; а Прилуцкій воєвода, сидячи въ мѣстѣ, не мо̂гъ навѣть вырядити розвѣдчико̂въ и не тямивъ, де и що понѣвечили Татаре и чи багато полонили людей. На щастє въ короткому часѣ Татаре во̂дсѣль вырушили. Багацько вони бранцѣвъ взяли, багацько награбували худобы и тодѣ перейшли на правый берегъ Днѣпра.
Самъ Дорошенко не хотѣвъ коритися и приставати нѣ до Московщины, нѣ тымъ паче до Польщѣ и повѣвъ своихъ солтано̂въ спо̂льнико̂въ, котри̂ були зъ нимъ въ Чигиринѣ, зъ ихъ ордою по дорозѣ на Польщу. Бо̂ля Брацлава во̂нъ розбивъ польского полковника Стралковского зъ 17-ма коругвами и по̂шовъ на Подо̂лє. Туды прибуло тодѣ польске во̂йско по̂дъ урядомъ Маховского, що бъ по̂двертати по̂дъ Польщу непоко̂рливый край. Маховскій вже добувъ Иванъ-городъ[4] и велѣвъ перемордувати Украинцѣвъ, котри̂ тамъ заперлися. Отутъ напавъ на него Дорошенко съ Татарами. Маховскій подався на Брацлавъ. Дорошенко вздого̂нъ єго, рострощивъ єго во̂йско, самого єго полонивъ и во̂ддавъ Татарамъ и єго и бо̂льшу половину полоненого во̂йска єго, котрого було 30 коруговъ. Зъ сего часу Дорошенко, якъ каже украиньска лѣтопись, во̂дчахнувся во̂дъ Польщѣ; голосно выявивъ свою думку, не коритися бо̂льше Польскому королю, а привернутися до Турецкого султана и стати удѣльнымъ володаремъ цѣлои Украины, якъ примѣромъ волоскій господарь. Зъ сею думкою во̂нъ почавъ умовлятися съ ханомъ. Дорошенко сподѣвався прихилити до себе козако̂въ обѣцянкою політичнои самосто̂йности Украины и выдававъ універсалы, заманюючи отсею думкою наро̂дъ. Въ мѣстѣ Торговицѣ, котре покорилося Дорошенкови, велѣвъ робити во̂дъ ханьского имени грошѣ и надѣлявъ ними козако̂въ, що бъ тымъ бо̂льше привернути до себе козацку громаду. Въ Корсунь и въ Бѣлу-Церкву во̂нъ засылавъ до польскихъ коменданто̂въ наказы, що бъ выбиралися зъ во̂дто̂ля, а Украинцѣвъ по̂дбивавъ, проганяти во̂дъ себе Поляко̂въ силомо̂ць. Бѣлоцерко̂вскій комендантъ мусѣвъ во̂дбиватися во̂дъ нападу мешканцѣвъ, що по̂ддалися Дорошенковымъ усовѣщуванямъ; спаливъ мѣсто и заперся въ замку.
Ото жь, нѣ бы выконуючи волю свого гетьмана Дорошенка, почали збиратися самово̂льни̂ „купы“. По кієвско̂й околицѣ вони грабували проѣзжихъ крамарѣвъ (Хвасто̂въ, опо̂сля резиденція славетного Палія, зробився тодѣ осередкомъ отыхъ завзятцѣвъ). А та частина людей, котри̂ дбали для себе споко̂йне житє, мусѣла переселятися на лѣвобережну Украину. За той часъ спустѣли мѣста Богуславъ, Синиця и Во̂льшанка.
Новый ладъ, котрый заводивъ на Украинѣ Бруховецкій, догоджаючи Москвѣ, не до смаку бувъ Украинцямъ; та ще жь багацько дечого вони не покоштували. Мѣщане за першимъ разомъ не розсмакували воєводскои управы и промовляли до Москалѣвъ, що раднѣйши̂ платити податки цареви, абы збутися козацкого урядованя. Коли вперше поприѣздили царски̂ воєводы, Украинцѣ дратували козацку старшину, промовляючи: „Ось таки Богъ вызволить насъ! Теперь вже не грабуватимете насъ и домо̂въ нашихъ не руйнуватимете“. Гетьмана усѣ однаково не навидѣли, за те, що саме ненависне имъ козацке урядованє выходило не во̂дъ кого иншого, якъ во̂дъ того жь гетьмана. Козацка громада не знала за нимъ нѣякихъ доблестей, що бъ выкликували поважанє до него. „Якій се гетьманъ? балакали про него козаки, замкнувся собѣ въ мѣстѣ, неначе въ коробцѣ. Було бъ добре, такъ бы по̂шовъ на во̂йну, та побивавъ ворого̂въ, а то то̂лько й тямить, що палити вѣдёмъ!“ Всѣ нарѣканя за поборы, за користолюбиво̂сть, за гнобительство Бруховецкій передъ московскими урядниками — безъ стыду й сорому, спыхувавъ на другихъ: въ грамотахъ своихъ въ Москву во̂нъ безъ перервы жалився на московскихъ воєводъ, котри̂ перебували на Украинѣ: доносивъ, що Украинцѣ кидають свои хаты, свои семьѣ и втѣкають на Запорозку Сѣчь черезъ те, що воєводы гноблять людей, кривдять, росповсюджують невдоволенє, а черезъ те скро̂зь по̂днимається неладъ и колотнеча. Такимъ самымъ чиномъ не щадивъ во̂нъ и своихъ по̂дурядныхъ людей. На нѣженьского полковника Гвинто̂вку злорѣчивъ, що во̂нъ, якъ бувъ у Москвѣ, не хотѣвъ по̂дписатися на статяхъ, поданыхъ гетьманомъ; а коли гетьманъ стоявъ у Каневѣ, и выряжавъ Гвинто̂вку на Чигиринъ, такъ во̂нъ не послухався гетьмана, вернувся назадъ та ще й промовлявъ: „Нѣде въ свѣтѣ не буває, що бъ сво̂й противъ свого воювавъ“. Пото̂мъ гетьманъ выряжавъ Гвинто̂вку въ Переяславъ; во̂нъ и тутъ выявлявъ, що дыше добромъ до ворохобнико̂въ; за се гетьманъ закинувъ єго по̂дъ варту въ Гадячѣ, а на то мѣсць въ Нѣжинѣ, поставивъ на полковника Артема Мартыновича. Греку, полковнику могилѣвскому, по̂сля того, якъ затихомирили переяславскихъ ворохобнико̂въ, гетьманъ дозволивъ таборувати зъ ватагою бо̂ля Сосницѣ и Мена, а пото̂мъ злорѣчивъ, що козаки сеи ватаги, приймають до себе наймито̂въ съ посполитыхъ, котри̂ самово̂льно зовуть себе козаками. Не минавъ Бруховецкій своими доносами и духовеньства: „То дѣло богомерзке и богозневажне що наши̂ духовни̂ безпутно живуть не по канонамъ святыхъ отцѣвъ; а отъ коли зъ Москвы патріярха пришле въ Кієвъ митрополіту, такъ на Украинѣ всѣ пакости зникнуть“. Найбо̂льше силкувався Бруховецкій нашкодити єпископу Методію, котрого въ 1667 роцѣ, запрошено въ Москву судити патріярха Никона. Въ лютому 1667 року гетьманъ листувавъ, що всякого усовѣщає Запорожцѣвъ, що бъ були вѣрными царю и жили братолюбно зъ московскими ратниками, але заперечує сему двоєдушный єпископъ Методій, по̂дбиваючи Запорожцѣвъ на все лихе, и баламутячи ихъ черезъ генерального судію Петра Забѣлу. Отакъ гетьманъ однымъ разомъ злорѣчивъ на двохъ: „Найкрасше було бъ, писавъ Бруховецкій про Методія, коли бъ во̂нъ поѣхавши въ Москву, тамъ и лишився, або нехай бы царь наказавъ єму жити де инде; ось теперь, якъ нема єго тутъ, такъ наче не той свѣтъ ставъ безъ него“. Чеплявъ въ своихъ доносахъ Бруховецкій и такихъ людей, котри̂ не могли мати прямого значѣня въ урядѣ Украины: отъ примѣромъ, во̂нъ выдававъ небезнечнымъ, що жѣнка и дочка Гуляницкого, котрый во̂дступився во̂дъ царя, прибули въ Кієвъ и задержались въ печерскому монастырѣ. Бруховецкій роздратувавъ проти себе и поспо̂льство, накладуючи руку на єго матеріяльни̂ выгоды: во̂нъ доносивъ, що воєводы не заборонюють поспо̂льству гнати на селахъ горѣлку, коли держати винницѣ можна самымъ лишень козакамъ. Такихъ дро̂бныхъ доносо̂въ гетьманъ понаписувавъ безлѣчь и видима рѣчь, що тымъ во̂нъ наживавъ собѣ ворого̂въ и по̂дбивавъ проти себе ремствованя въ народно̂й масѣ.