Руіна/Гетьманованє Бруховецкого/XI

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
XI.

Подавши надѣю перейти на по̂дданьство до Туреччины, Дорошенко прохавъ Крымского хана, яко по̂дурядного Туреччинѣ, рушити зъ ордою на Польщу. Поражка Маховского була першою обявою ворогованя Татаръ съ Польщею за козацку справу. Польскій король хотѣвъ зупинити дальши̂ замѣры хана и Туреччины, бажавъ полагодитися зъ ними полюбовно и во̂двернути ихъ во̂дъ приязни до Дорошенка. Во̂нъ вырядивъ въ Туреччину по̂сланця Радзієвского, колишнёго знаменитого канцлєра. Переказуючи Туркамъ звѣстку про Андрусо̂вски̂ умовы зъ Москвою, Радзієвскій додавъ, що король має потайну гадку, выкоренити усе козацтво. На те именно во̂нъ и замирився зъ Москвою, що бъ разомъ знѣвечити усѣхъ козако̂въ, и тыхъ, що по̂шли по̂дъ Московщину, и тыхъ, що лишилися при Польщѣ. Радзієвскій, во̂дповѣдно инструкціи, яку єму дано, доводивъ турецкому урядови, що братанє козако̂въ съ Татарами рѣчь небезпечна и за для самои Туреччины, бо козаки съ Татарами руйнуватимуть, якъ и руйнували турецки̂ околицѣ безъ вѣдому королѣвского. Во̂нъ прохавъ, що бъ турецкій урядъ заборонивъ царгородскому патріярсѣ зсылатися съ козаками по̂дъ поводомъ релігійныхъ справъ, а коли що треба патріярсѣ, нехай пише до духовныхъ лиць у Польщѣ. За ко̂лька днѣвъ Радзієвскій нагло вмеръ въ Царгородѣ; переговоры съ Туреччиною вывершивъ секретарь посланництва Высоцкій и зложивъ съ Туреччиною и Польщею умову, такъ звану „вѣчну згоду“, по котро̂й одначе на Польщу впадало бо̂льше обовязко̂въ, нѣжь на Туреччину. Польща згодилася не приймати до себе выходцѣвъ зъ васальныхъ турецкихъ державъ, а заковувати такихъ и выряжати ихъ до Щасливои брамы, та заборонити Запорожцямъ нападати на турецки̂ околицѣ. Султанъ обѣцявъ заборонити Крымскому ханови и Татарамъ, котри̂ по̂дъ рукою падишаха, шкодити польскимъ околицямъ и коли Татаре набрали въ полонъ, такъ повинни̂ выпустити на волю усѣхъ бранцѣвъ, якихъ вымагатиме король, окро̂мъ тыхъ, котри̂ перейшли на другу вѣру. Польскимъ по̂дданкамъ не заперечувано ѣздити скро̂зь по Туреччинѣ, не платячи нѣде мыта, кро̂мъ якъ въ Константинополѣ и въ Адріянополѣ, то̂лько жь ѣздити по старымъ дорогамъ, а новыхъ шляхо̂въ нѣде не проводит. Не выйшла ся згода мо̂цною и не дала на довго значныхъ добутко̂въ. Въ Крымъ выряжено съ Польщѣ по̂сланцемъ Само̂йла Кобылецкого, але во̂нъ не здобувся жадного успѣху, бо єго вырядили съ Польщѣ голоручь, а Татаре бажали во̂дъ Поляко̂въ грошей. На короля ханъ нарѣкавъ, що во̂нъ ко̂лька лѣтъ вже не присылає єму платнѣ, котру Татаре вважали за данину. Дорошенко, навпаки, приманювавъ татарску користолюбно̂сть надѣєю, поживитися польскою здобычею. Тымъ-то Дорошенкови̂ вымаганя взяли въ Крыму гору надъ польскими. На згоду Туреччины съ Польщею и на султанову заборону не звертали великои уваги. Въ осени 1667 р. выряжено на Украину съ Крыму салтана Калгу Шеринъ-Гирея зъ салтаномъ Нурединомъ, шѣстьма салтанами зъ роду Гиреѣвъ и зъ многими мурзами. Якъ свѣдчить польскій историкъ, такъ орды вырушило зъ ними 80 тысячѣвъ, та зъ Дорошенкомъ було козако̂въ близько 24 тысячѣвъ. Але ся сила збо̂льшена, бо польски̂ жерела рѣдко коли не збо̂льшують силы ворога свого краю. Якъ бы вже тамъ не було, але орда рушила на Польщу по зазыву Дорошенка. Татаре, звычайно, заразъ же роспустили свои загоны грабувати и полоняти.

Янъ Собѣскій, теперь вже коронный гетьманъ, прочувши, що орда простує на Подо̂лє, рушивъ зъ во̂йскомъ на По̂дгайцѣ. Мѣсточко се належало до Потоцкихъ и було окрѣплене валами и ровами. Во̂дсѣля во̂нъ пустивъ ко̂лька во̂ддѣло̂въ льво̂вскимъ шляхомъ на Покутє и на Полѣсє, а самъ зъ рештою во̂йска ставъ у По̂дгайцяхъ, що бъ зустрѣти неприятеля. Паны, котри̂ вважили себе за людей зъ во̂йсковымъ досвѣдомъ, докоряли єму, що во̂нъ подробивъ силы. Собѣскій змагався тымъ, що во̂нъ такъ зробивъ на те, абы провести Татаръ; вони, бачачи польски̂ во̂йска по ро̂жныхъ мѣсцяхъ, думатимуть, що у Поляко̂въ велика сила, та ще гетьманъ рахувавъ и такъ, що Татаре не втерплять и розсыплються загонами и треба буде во̂дбивати ихъ по ро̂жныхъ мѣсцяхъ. Головни̂ силы Татаръ и Дорошенка надходили до По̂дгаєць. Собѣскій рушивъ имъ на зустрѣчь, абы показати имъ, що вони не на полохливыхъ напали. Роспочався бо̂й и стоявъ, ажь доки сонце сѣло. Поляки билися хоробро и багацько положили орды. По заходѣ сонця Татаре позбирали тѣла повбиваныхъ своихъ, поскладували ихъ по хатахъ и запалили село. Для нихъ, яко мусулманъ, тяжко було лишити своихъ мерцѣвъ на полѣ, не похоронеными.

За тымъ Татаре не хотѣли вже роспочинати бо̂й съ Поляками, а пригадали усею ордою обложити Поляко̂въ и голодомъ побѣдити ихъ. Минуло отакъ ко̂лька днѣвъ безъ бою; сами̂ то̂лько смѣливѣйши̂ вызначали свою во̂двагу и хоробро̂сть на герцяхъ. Поляки оповѣдали, що вони пригадували тодѣ ро̂жни̂ выгадки, що бъ полошити Татаръ, котрыхъ вважали за придурковатыхъ: отакъ примѣромъ у ночѣ кидали на Татаръ обсмолени̂ бочо̂вки, гадаючи, що Татаре вважатимуть ти̂ бочо̂вки за бомбы и думатимуть, що у Поляко̂въ багацько стрѣльнои зброѣ; або отъ-що: познимали съ хатъ бовдуры, постановили ихъ на колеса, позвозили на свои валы и позалазивши въ бовдуры, палили во̂дто̂ля рушницями, а Татаре бъ то гадали, що то пальба картечами зъ гарматъ. Польски̂ бранцѣ, котрыхъ злапали Татаре, росповѣдали имъ, що на по̂дмогу Поляками веде въ По̂дгайцѣ 20 тысячѣвъ во̂йска зо̂ Львова полевый гетьманъ князь Вишневецкій, та ще чекають короля зъ бо̂льшою силою, котрый вже перейшовъ Вислу.

Отаки̂ выгадки все вельми добули Полякамъ користи, але справа повернула на ихъ ручь, одна рѣчь, котра роспочалася и зродилася не зъ домыслу Поляко̂въ.

Дорошенко, якъ вже було говорено про се, замысливъ поставити Украину по̂дъ руку Туреччины, абы съ по̂дпомогою Татаръ и Турко̂въ знѣвечити ненавистни̂ єму Андрусо̂вски̂ умовы, але до такои меты не вельми почувалися козаки и на Украинѣ, и на Сѣчѣ. Козаки бо вельми довго и вельми кроваво боролися зъ мусулманами, минаючи вже те, що приязнь зъ ними христіянъ, на довгій часъ, була тодѣ не можлива рѣчь скро̂зь на свѣтѣ. Славетный запорозкій велитень Сѣрко, вѣчный ворогъ Татаръ, спостерѣгши, що Крымъ лишився пусткою, коли орда вырушила въ Польщу, метнувся на Сѣчь и ставъ скликати товариство. Не-що давно до того Сѣрко посварився зъ Запорожцями, та зъ ними єму легко було посваритися, легко й погодитися. Про колишню суперечку вже й забули, и на зазывъ славетного Сѣрка зо̂бралося ко̂лька тысячѣвъ Запорожцѣвъ. Сѣрко промовивъ до нихъ: „Отсе братя! наступила теперь година порахувати намъ съ Татарвою, по̂мститися надъ нашимъ ворогомъ и вызволити зъ бусурманьскои неволѣ нашихъ хрещеныхъ брато̂въ. Бусурмены вырушили до Дорошенка побивати Поляко̂въ; дворы ихъ лишилися майже пустками; на насъ тамъ теперь не чекають. У нихъ сила всякого добра, награбованого зъ нашого народа. Вдармо жь на нихъ, то все воно опиниться въ нашихъ рукахъ. На велику здобычь розживемося и ро̂вно єѣ подѣлимо мѣжь себе, та й славы лицарскои на вѣки добудемо. Я ворогъ Поляко̂въ: вони паны, гнобили нашу волю, гнобили нашь наро̂дъ, але жь и Татарва намъ ще го̂ршій ворогъ. Поляки нашу худобу ѣдять, а Татаре кровь нашу пють. Гляньте, якъ орда опустошила наши̂ домо̂вки; нашими жѣнками и дѣтьми вони понапыхували свои улусы. А ско̂лько вони нашого славного козацкого народу позапродували въ неволю на галєры?! Ско̂лько єго перебили! Зъ бусурманами воювати намъ слѣдъ. Самъ Богъ повелѣває напасти на ворога и по̂мстити за зневагу имени Исуса Христа, за поспалювани̂ церкви, за наругу святощѣвъ, Ходѣмо жь братя! Я вестиму передъ“.

Все Запороже рушило зъ своимъ кошовымъ Иваномъ Рогомъ, на Перекопъ. Взявши се мѣсто, спалили єго и во̂дчинили собѣ ворота въ середину крымского по̂вострова. Тутъ сѣчовики подѣлилися на двоє — одну половину повѣвъ кошовый Ро̂гъ; другу — Сѣрко. Татарски̂ бранцѣ говорили, що козако̂въ було двѣ тысячѣ, а Поляки, — що Сѣрко зо̂бравъ 20 тысячѣвъ козако̂въ. Кошовый Ро̂гъ зъ Сѣчовиками добувъ мѣсточко Арбаутукъ. Запорожцѣ безъ милосердя перебили тутъ усѣхъ мешканцѣвъ, розлетѣлись на села и скро̂зь чинили те жь саме: добро забирали, житла палили, людей мордували, не минаючи нѣ старого, нѣ малого, нѣ жѣнокъ, нѣ дѣтей. Сѣрко зъ другою половиною козако̂въ вдарився на Кафу и напавъ на улусъ Ширинбей: се бувъ сильный володарь въ Крыму, хано̂въ вазаль: козаки все попалили, всѣхъ перебили; товаръ, коней по̂гнали за собою и полонили Ширинбеєвого сына, семилѣтка зъ єго мамкою. Увесь Крымъ страшенно переполошився, Татаре покидали свои житла и втѣкали въ горы. Самъ ханъ втѣкъ зъ своєи столицѣ Бахчисарая на берегъ моря, сѣвъ на судно и поплывъ на другій берегъ зъ своима двораками, жѣнками и по̂дложницями, а свою юрту лишивъ на Божу волю. Козаки, одначе, не по̂шли на Бахчисарай: вони остерегалися, що бъ Калга, котрый бувъ тодѣ зъ Дорошенкомъ, дочувшись, що дѣється въ Крыму, не повернувъ бы назадъ, та не перестрѣвъ бы козако̂въ, перегородивши имъ дорогу черезъ Перекопску шию. Навантаживши здобычѣ, козаки повернули назадъ и благополучно прибули на свою Сѣчь. Самымъ значнѣйшимъ добуткомъ сего походу було вызволенє зъ неволѣ чиленнои силы христіянъ-бранцѣвъ. Таки̂ добутки козаки завсѣгды вважали за головну мету во̂йны зъ невѣрными и такими добутками вони все вславлялися.

Зъ набѣгу на Крымъ Сѣрка и Рога вельми покористувалися Поляки, хоча не можна було сказати, що бъ Запорожцѣ ходили на Крымъ ради по̂дпомоги Полякамъ.

Коли Калга и мурзы, що були зъ Дорошенкомъ, дочулися про те, що заподѣялося въ Крыму, мѣжь Татарами по̂днялося велике обуренє на козако̂въ. Мурзы закинули и на щиро̂сть самого Дорошенка, чи не, змовившися зъ нимъ и єго старшиною, ходили Сѣчовики на Крымъ? Калга заступився передъ мурзами за свого спо̂льника: „Братъ не повиненъ одвѣтувати за вину брата“, промовивъ Калга. Одначе Дорошенкови вже не можна було въ ту пору запевнятися на побратимство Татаръ, роздратованыхъ козацкимъ нападомъ на Крымъ. Багацько Татаръ тодѣ повернуло въ Крымъ; Дорошенко зъ годины на годину ставъ стерегтися, що бъ орда не збаламутилася и не примусила своихъ салтано̂въ на згоду съ Поляками, навѣть выдавши и самого єго. Попереджуючи лихо, Дорошенко по̂дославъ до коронного гетьмана зазывати до згоды и обѣцявъ схилити на згоду и Калгу зъ салтанами и мурзами. Собѣскій помѣркувавъ, що небезпечне роздратовувати въ конець обохъ ворого̂въ и згодився. Впевнити на згоду Калгу, Дорошенкови не великои працѣ стояло, за тымъ, що Татаре, довѣдавшись, що дѣється въ Крыму, втѣкали съ табору. Собѣскій вырядивъ рахмістра Рощица, у котрого братъ обисурманився, въ таборъ до орды, на розвѣдки — якъ гадають татарски̂ ватажки. Рощицъ привѣзъ звѣстку, що Татаре промѣжь себе балакали отакъ: „Мабуть Богъ покаравъ насъ за те, що мы по̂шли воювати на своихъ колишнихъ побратимо̂въ Поляко̂въ; за те Богъ и попустивъ козако̂въ на Крымъ“.

Насампередъ Поляки почали вмовлятися съ Татарами. Калга ханьскимъ именемъ заприсягъ вважати приятелями спо̂льнико̂въ Польского короля, а неприятелѣвъ єго, ворогами. Гетьманъ Собѣскій обѣцявъ выстаратися, абы була оплачена хану належача єму платня и прохавъ выбачити, що останними часами загаялися Поляки зъ сею платнею черезъ те, що въ Польщѣ панувала колотнеча. Салтанъ хановымъ именемъ бравъ обовязокъ не пускати за межѣ польскои державы загоно̂въ жаднои орды, по̂двластнои ханови, и вызволити съ полону усѣхъ польскихъ бранцѣвъ, яки̂ є въ Крыму, а мѣжь ними и Маховского. А Собѣскій именемъ короля обѣцявъ такъ само вызволити татарскихъ бранцѣвъ. На останку Калга обѣцявъ, вертаючись до Крыму, не роспускати орды загонами на бо̂къ.

Зложивши умовы съ Калгою, умовилися и зъ Дорошенкомъ; въ умовѣ сѣй стояло: „Дорошенко обѣцяє, що покориться по̂дъ власть Польского короля и прохатиме єго взяти все во̂йско запорозке на ласку Речи-Посполитои. Собѣскій обѣцявся выпрохати у короля прощенє козакамъ, але съ тою умовою, що бъ вони напередъ не шукали собѣ протекціи у иншихъ монархо̂въ, а корилися єдиному своєму законному королю, та вернули позабирани̂ королѣвски̂ и паньски̂ маєтности. Вважаючи на Дорошенкове проханє, Собѣскій обѣцявъ наказати бѣлоцерко̂вскому коменданту Стахорскому, що бъ во̂нъ не гнобивъ украиньского народу, вернувъ позахоплювани̂ церковни̂ речи и вывѣвъ частину свого во̂йска зъ Бѣлои-Церкви. На останку Собѣскій именемъ короля и Речи-Посполитои обѣцявъ не рушити привилеѣвъ руского духовеньства. Конечный присудъ по всѣмъ пытанямъ про непорозумѣня мѣжь козаками и Польщею бувъ дѣломъ сойму, для сего Дорошенко мусивъ вырядити своихъ по̂сланцѣвъ на соймъ у Варшаву.

Въ сихъ умовахъ у Дорошенка нѣ на крихту не було щирости. Во̂нъ годився зъ Собѣскимъ лишень тымъ, що бачивъ, якъ роздратовани̂ єго спо̂льники Татаре нападомъ на Крымъ Сѣрка и Рога. Не гадавъ Дорошенко надовго здружитися съ Польщею, а ще менше повертати Украину по̂дъ руку Польского короля. Украиньскій наро̂дъ бувъ вельми розлютованый на Польщу и готовый бувъ швидше привернути до бусурменьскои Туреччины анѣжь до римско-католицкои Польщѣ. Дорошенко, якъ и многи̂ Украинцѣ того часу голубили заповѣтну думку, поставити Украину самосто̂йною державою. Але жь, по̂сля Андрусо̂вскои умовы, не можна вже було зъ сею заповѣтною думкою опиратися на Москву, ворогуючи съ Польщею, або сподѣватися на Польщу, зрѣкшися Москвы. Обыдвѣ вони ворогували проти національныхъ змагань козако̂въ. Выпадало Дорошенкови суперечити заразомъ и Польщѣ и Москвѣ, а тымъ часомъ въ само̂й Украинѣ не було нѣ згоды, нѣ ясности въ змаганяхъ. Прихильникамъ самосто̂йности Украины треба було вдатися на якусь третю стежку; та таку, що бъ зъ неи, хочь на часъ можна було однаково захистити Украину и проти Москвы и проти Польщѣ. Такою стежкою Дорошенкови здавалася Туреччина. Вона була єдиною сильною сусѣдкою Украины, такою, що не мала ради чого приятелювати нѣ зъ Московщиною, нѣ съ Польщею. До того жь Туреччина мала значну во̂йскову силу и здавалося, вона одна могла по̂дсобити Украинѣ. А приво̂дъ турецкихъ Волохо̂въ, господарѣвъ Молдавского и Волоского, лащивъ надѣєю, що Украина швидше вживеться съ Туреччиною нѣ жь зъ Москвою, або Польщею. Була сподѣванка, що Туреччина лишить на Украинѣ нерушенымъ єѣ власный устро̂й и урядъ, єѣ вѣру и звычаѣ, а вдовольнятиметься де-якою вазальною залежностю. Видима рѣчь, що сей плянъ то̂лько здавався певнымъ въ будущинѣ, але жь нѣ всѣ козаки, подѣляли Дорошенкову прихильно̂сть до Туреччины; що жь до украиньского народу въ загалѣ, то во̂нъ нѣ за що въ свѣтѣ не згодився бъ по̂длягти по̂дъ кормигу турецкого державця, вважаючи, по давному переказу, турецку кормигу важкимъ бусурманьскимъ ярмомъ.

Бо̂льшо̂сть украиньского народу прихильна була до злученя зъ Москвою и Дорошенко, вважаючи на те, куды тягло наро̂дъ, не во̂дъ того бувъ, що бъ погодитися зъ Москвою и покоритися „схо̂дному цареви“. До сего єго особисто ще схиляло й те, що братъ єго Грицько, московскій бранець, въ своихъ листахъ до гетьмана, хвалився, що царь Олексѣй, ради заступництва вселеньскихъ патріярхо̂въ, повитавъ єго ласкаво. Дня 15. вересня кієвско-печерскій архимандрита Инокентій Гізель, чоловѣкъ глибоко поважаный на Украинѣ за єго благочестє и вчено̂сть, прочувши, що Дорошенко замѣряється йти по̂дъ турецку протекцію, пробувавъ во̂двернути єго во̂дъ сего и вказувавъ єму, що „бусурмане по своєму закону повинни̂ выкорѣняти христіяньство, тымъ-то знѣвечени̂ по̂дъ турецкою обороною христіяньски̂ народы — Греки, Славяне и инши̂, та й самый украиньскій наро̂дъ позапроваджувано на всѣ ко̂нцѣ землѣ въ неволю и на пекельни̂ муки“. Именемъ православнои церкви и всего духовеньства Гізель обертався до гетьмана съ такою мольбою: „Извольтє ваша мило̂сть, прихилитися красше зновъ до московскои державы и обороны єго царского пресвѣтлого величества и все, що бажаєте собѣ, одержите во̂дъ царя; змилуйтеся надъ христіянами; не давайте ихъ и себе самого въ кормигу бусурменамъ“.

Гетьманового брата Грицька выпущено зъ неволѣ, а Петро Дорошенко, дякуючи за се цареви, прохавъ выпустити на волю и Грицькову жѣнку и иншихъ бранцѣвъ, котри̂ були въ неволѣ въ Московщинѣ. Въ груднѣ Шереметевъ вырядивъ до Дорошенка гонцѣвъ Василя Дубеньского оповѣстити гетьмана, що украиньски̂ бранцѣ выпущени̂ съ полону. Разомъ Шереметевъ наказавъ гонцеви, абы во̂нъ поговоривъ зъ Дорошенкомъ и вывѣдавъ єго напрямокъ.

Дубеньскій державъ зъ гетьманомъ таку розмову: Дубеньскій именемъ Шереметева усовѣщавъ гетьмана, абы во̂нъ зрѣкся „поганого агаряньского улещуваня“, а яко христіянинъ служивъ бы обомъ христіяньскимъ державцямъ — Московскому и Польскому.

Дорошенко во̂дповѣвъ :

„Я й самъ бажаю держатиcя купы съ православными христіянами и будучи по̂дъ высокою царскою рукою — лягти головою проти ворога, то̂лько жь и во̂дъ Татаръ намъ не можна во̂дректися. Але воно ось чого такъ: вмовилися мы съ польскимъ короннымъ гетьманомъ Яномъ Собѣскимъ, що буде догово̂ръ съ королемъ на соймѣ. Ото жь и треба зачекати, що скаже соймъ. Собѣскій обѣцявъ, що менѣ вернуть Бѣлу-Церкву, та й доси сего нема, а коли й по̂сля сойму менѣ єѣ не во̂ддадуть, такъ я єѣ добуватиму самъ съ Татарами“.

На се Дубеньскій промовивъ: „Бояринъ Шереметевъ вѣдає, що Татаре замышляють воювати украиньски̂ мѣста, котри̂ по̂дъ царскою рукою: великій державець бажає, що бъ ты, гетьмане, памятуючи Бога и святу христіяньску вѣру, не выряжавъ Татаръ руйнувати христіяньскихъ церковь, та кровь лити, та й самъ зрѣкся бъ спо̂лки зъ ними. За се тобѣ буде во̂дъ Бога ласка и душу свою спасешь во̂дъ погибели вѣчнои.“

„Чую, мовивъ Дорошенко: ото жь хочь Шереметевъ и довѣдався, що Татаре воюватимуть царски̂ украиньски̂ мѣста, а я про се нѣчого не чувъ и безъ моєи волѣ Татаре не по̂дуть воювати Украину. И вони и я маємо ворого̂въ и близше. Си̂ наши̂ вороги Поляки. Много лѣтъ служили мы Польскому королю, а до чого дослужилися?! до того, що Поляки нашои вѣры церкви повернули до уніи. Отъ же, такъ воно, що король дасть менѣ, гетьману, и старшинѣ привилей на всяки̂ во̂льности, а далѣ нашле своихъ Поляко̂въ и Нѣмцѣвъ, а си̂, во̂льности наши̂ во̂днимають, та православныхъ христіянъ мучать, бють, та ще й зъ мене навѣть, зъ старшины во̂сьмачки хлѣба и ро̂жни̂ поборы деруть! Въ ско̂лькохъ-то мѣстахъ церкви Божи̂ на наругу пустили, а инде по̂дъ костелы ихъ повернули… Якъ же таке терпѣти православному христіянину? Хиба можна?.. Мы, гетьманъ, и всѣ козаки стоятимемо за православну христіяньску вѣру, а воювати царски̂ мѣста на Украинѣ я Татаръ не выряджу, и коли, отсе, говорю неправду, то нехай заразъ отутъ моя гетьманьска кровь розо̂лється! Отъ же, все таки намъ не можна ворогувати съ Татарами. Живемо мы зъ ними поблизу: почнуть вони руйнувати насъ, та й на царски̂ мѣста по̂дуть во̂йною. Коли жь мы съ Татарами житимемо въ згодѣ, та й царски̂ мѣста вцѣлѣють. Я й теперь придержую Татаръ. Волѣю, що бъ православна вѣра на увесь свѣтъ ширилася и самъ хочу стояти по̂дъ царскою рукою. Окро̂мъ царскои ласки менѣ не треба нѣ боярства, нѣ чого тамъ иншого. Менѣ абы наши̂ козацки̂ права и во̂льности були непорушени̂“.

Сѣли за обѣдъ. Налили за здоровлє и на шанобу царя. Дорошенко по̂днѣсъ въ гору чарку и промовивъ: „Дай менѣ, Боже, за великого державця кровь свою пролити и голову зложити!“

Тои хвилѣ пальнули зъ рушниць и гарматъ. Тодѣ Дорошенко додавъ: „Великій державець погодився съ королемъ и по умовѣ волѣє во̂дняти Полякамъ Кієвъ, але жь, сего не буде! За Кієвъ мы головами ляжемо, а Кієва Полякамъ не дамо!“

Дубенскій, якъ наказавъ єму Шереметевъ, розмовлявъ и зъ митрополітою Тукальскимъ и зъ архимандритою Хмельниченкомъ и вмовлявъ ихъ, абы й вони во̂дъ себе усовѣщували Дорошенка прихилитися до царя и зректися спо̂лки зъ бусурманами. Си̂ обыдва обѣцяли.

Тукальскій и Хмельниченко нещо давно въ 1667 р. були выпущени̂ зъ неволѣ въ Марієнбургу и поспѣшили вернутися на Украину: обыдва вони голубили той самый идеалъ, що й Дорошенко — самосто̂йно̂сть Украины. И вони, якъ и гетьманъ схилялися до думки про турецку протекцію, вбачали стежку вывести Украину съ польскои кормиги, а на Московску державу дивилися зъ непевностю и во̂дносилися до неи обережно.

Дорошенко черезъ Дубеньского листувавъ Шереметеву: ”Ты раєшь менѣ роздружитися зъ агарянами. Не самъ по собѣ, а за волею короля, нашого ласкавого державця роспочавъ я сю справу. Король съ ханомъ побратався и заприсягъ дружити съ Татарами, то якъ же можна намъ, королѣвскимъ слугамъ рвати се братерство? Нѣсть рабъ болій свого господина“. Дорошенко здався на гадяцки̂ умовы, де стояло берегти дружбу съ Татарами. Отакимъ побытомъ Дорошенко, переговорюючи зъ московскими урядниками, то похвалявся трощити съ Татарами Польского короля, то спо̂лку свою съ Татарами выправдувавъ волею того самого короля.

Не такъ остро писавъ до Шереметева митрополіта Осипъ: во̂нъ нѣ на крихту не натякавъ, що радитиме гетьманови покоритися царю; нѣ єдиного слова не пустивъ про розлуку съ Татарами, а говоривъ лишень про велику ревно̂сть гетьмана на службѣ и Польскому королю и Московскому царю. За ко̂лька днѣвъ по̂сля Дубеньского прибувъ у Чигиринъ новый гонець Шереметева Чекаловскій на розвѣдки. Єму насыпавъ Дорошенко ще бо̂льшь милыхъ для Москвы сло̂въ: „Я майже сподѣваюся, що зъ Божои помочи, та зъ моєи дбалости не то що отсей бо̂къ Украины, де мы теперь перебуваємо — перейде по̂дъ руку царя, а навѣть Перемышль, Ярославъ, Галичь, Льво̂въ, Володимиръ, всѣ отси̂ головни̂ мѣста князѣвства руского — прилучимо до стародавнои столицѣ Кієва и во̂ддамо по̂д высоку и мо̂цну руку царя. Лишень раявъ бы я цареви, абы во̂нъ держався съ ханомъ братерства: воно правда, що ханъ поганинъ, та се дармо. Отодѣ бъ и Украина безпечно собѣ перебувала и нѣхто съ царскихъ ворого̂въ не посмѣвъ бы й гадати нѣчого лихого проти царя.“ Таке саме промовлявъ и митрополіта Тукальскій, съ котрымъ бачився Чекаловскій. Видко було, що митрополіта все радився зъ Дорошенкомъ про те, якъ розмовляти съ царскими гонцями, котри̂ приѣздили въ Чигиринъ. Незабаромъ прибувъ зъ Москвы въ Переяславъ царскій стряпчій Василь Тяпкинъ, що бъ прихиляти Дорошенка, абы гетьманъ зрѣкся спо̂лки съ Татарами и покорився волѣ Московского царя. Тяпкинъ по̂славъ у Чигиринъ царску грамоту: вона була такъ написана, що зъ неи козаки могли выводити, нѣ-бы-то царь по̂дмовлявъ ихъ до себе въ по̂дданки. Дорошенко скликавъ на раду полковнико̂въ и значныхъ козако̂въ и казавъ писареви читати царскій листъ. „Мы, раднѣйши̂, промовивъ гетьманъ, бути по̂дъ высокою рукою великого державця, та коли бъ то̂лько не гнѣвався на васъ Польскій король, а ще бо̂льше стережемося Крымского хана. Якъ то̂лько во̂нъ довѣдається що царски̂ по̂сланцѣ ѣздять до насъ лагодити згоду, то заразъ вырядить орду руйнувати и палити наши̂ мѣста и села“.

„Нѣ за що! нѣ якимъ чиномъ не можна намъ во̂дрѣкатися во̂дъ бусурмено̂въ“, загомонѣла рада.

Дорошенко вырядивъ у Переяславъ до Тяпкина вмовлятися свого брата Грицька и писаря Лукаша Бускевича и зъ ними жь написавъ листъ до Тяпкина. Сей листъ вельми важный тыми докорами, якими сыпавъ Дорошенко московскому урядови за єго обходженє зъ Украиною во̂дъ самого прилученя єи до Московщины.

„Нагадаю тобѣ де-що, писавъ гетьманъ, съ того, до чого ты бажаєшь прихилити мене и всѣхъ, котри̂ зо̂ мною. Вже й перше инши̂ такъ робили, та не зробили тымъ жаднои користи нѣ собѣ, нѣ своимъ по̂дручнымъ. Хто бо̂льше гетьмана Богдана Хмельницкого вызначивъ усерднои службы? Во̂нъ своимъ розумомъ привѣвъ по̂дъ царску руку и Бѣлу Русь и всю Литву зъ єи столицею Вильною; завѣвъ царскихъ ратнико̂въ и въ Льво̂въ и въ Люблинъ; во̂нъ до самого останку свого житя працювавъ на царя вѣрно. А хто съ тымъ же гетьманомъ прирадивъ мѣста и села и навѣть столицю, святый Кієвъ зъ усѣма єго святощами привернути не до турецкого по̂дданьства а до христіяньского царя? Хто якъ не писарь за Хмельницкого, Иванъ Выговскій? А яка була имъ за те подяка? Хмельницкого во̂ддячили тымъ, що вырядженымъ во̂дъ него по̂сланцямъ въ комісіи бо̂ля Вильны московски̂ по̂сланцѣ не дали й мѣсця, та ще при цѣсарскому послѣ и при польскихъ комісаряхъ ввели ихъ въ зневагу; отсимъ Хмельницкого на вѣки образили! А Выговского затвердили на гетьмана въ Переяславѣ, та й давай потайными листами цькувати на него иншихъ самозваныхъ гетьмано̂въ Пушкара, Безпалого, Барабаша, Силку. Та й збаламутили колотнечу въ православному во̂йску. А отсе не що давно съ Поляками погодилися и зложили умовы — чисто на нашу погибель! на двоє насъ розо̂рвали! и вмовилися собѣ, що обыдва державцѣ смирятимуть насъ, просто мовивши, се значить, выкорѣнятимуть насъ. Выхваляєтесь, що во̂йна ско̂нчилася, а яка съ того користь православно̂й церквѣ? Онъ у Витебску не во̂льно мати жаднои православнои церкви. А въ Полоцку одна була, такъ и ту спалили, а новои будувати не можна, боронять. Те жь саме и скро̂зь по мѣстахъ, котри̂ во̂до̂йшли во̂дъ царя. Вы звыкли вважати насъ наче не розумный товаръ: сами̂ собѣ, безъ насъ, порадилися, яки̂ мѣста собѣ лишити, а якими поступитися; а забули, що ти̂ мѣста вы здобули не своєю силою, а Божою запомогою, та нашою хоробростю и кровю. Мы, хочь и во̂вцѣ, та во̂вцѣ Христови̂, выкуплени̂ єго св. кровю, а не безсловесни̂. Часто чуємо, якъ ваши̂ Москалѣ отакъ судять: „Во̂льно королю, яку хоче вѣру держати въ своєму царствѣ; воленъ во̂нъ и православни̂ церкви обертати на уніятски̂, та на костелы“. Ба! нѣ, такъ воно не буде! Ще Господь Богъ не попустить насъ въ неволю. Король тямить, що предки наши̂, яко во̂льни̂ зъ во̂льными, и ро̂вни̂ зъ ро̂вными зложили съ Поляками одну державу, зъ однымъ державцемъ, народною волею выбранымъ и затвердженымъ присягою. А въ тому ярмѣ, котре твоя мило̂сть намъ радить, нѣ батьки наши̂, нѣ мы не звыкли ходити. Радишь намъ съ по̂дданьства короля перейти на по̂дданьство цареви, не будь ты руйнувателемъ закону, положеного комісарями обохъ народо̂въ. Писано 2. сѣчня 1668 р.“

Въ такому змыслѣ йшла и розмова Грицька Дорошенка съ Тяпкиномъ. Грицько дорѣкавъ московскому урядови, чому во̂нъ не давъ украиньскимъ посламъ бути на радѣ съ польскими и московскими, коли вмовлялися на згоду! чому давъ выбирати на урядованє не съ природныхъ козако̂въ, говоривъ, що спо̂лка съ Татарами потрѣбна козакамъ, що бъ оборонятися во̂дъ Поляко̂въ и выявлявъ острахъ, що коли царь по̂де нѣ бы на прощу въ Кієвъ, то почне всѣмъ во̂йскомъ по̂дсобляти Полякамъ проти козако̂въ. На останку Дорошенкови̂ по̂сланцѢ промовили:

„Мы всѣ заднѣпряньски̂ козаки готови̂ перейти по̂дъ руку до царя, абы у насъ на Украинѣ не було московскихъ воєводо̂въ, московскихъ залогъ и жадного московского урядника, и що бъ нашихъ козацкихъ правъ и во̂льностей не рушили. Та що бъ надъ цѣлою Украиною обохъ боко̂въ Днѣпра гетьманувавъ самъ Петро Дорошенко и жадныхъ поборо̂въ на царя нѣ зъ мѣщанъ, нѣ съ посполитыхъ, що бъ не було. А гетьманъ Бруховецкій може собѣ якось прожити: єго надѣлено превысокою шанобою и маєтностями, тымъ-то єму й можна своє гетьманьство зложити на руки Дорошенкови“.

Вызначаючи отаки̂ бажаня, Грицько Дорошенко и Бускевичь прохали не переказувати ихъ сло̂въ въ офіціяльныхъ листахъ, абы про се до часу не розо̂йшлася чутка въ народѣ.

Тяпкинъ прислухався въ Переяславѣ до народного голосу и привѣзъ въ Москву не потѣшни̂ вѣсти. На лѣвобережно̂й Украинѣ наро̂дъ бо̂льшь а бо̂льшь починавъ любити Дорошенка. То бувъ часъ найвысшои славы Петра Дорошенка. Сподѣвалися, що во̂нъ заведе бажани̂ перемѣны. Въ загалѣ, побувавши мѣжь Украинцями, Тяпкинъ зрозумѣвъ, що наро̂дъ не добре сприяє московскому урядови. Зъ усѣхъ украиньскихъ мѣстъ Тяпкинъ найкрасше спо̂знавъ Переяславъ и про Переяславцѣвъ вымовивъ такій сво̂й присудъ: „Въ Переяславѣ жадного доброго чоловѣка немає нѣ въ якому станѣ, усѣ вони ворохобники и лазутчики превелики̂, нѣ на одному словѣ нѣкому повѣрити не можна“. На єго думку такъ звернути Украинцѣвъ на путь правды можна було не инакше, якъ наславши на нихъ числене московске во̂йско. „Коли бъ додававъ Тяпкинъ, було въ Переяславѣ тысячѣвъ за три ратнико̂въ, або хочь зо двѣ, такъ бы тодѣ Украинцѣ були вѣрными и обережными, а то царскихъ ратнико̂въ омаль, та й ти̂ боси̂ й голи̂ и втѣкають свѣтъ за очи; а переяславскій воєвода Олексѣй Чириковъ — чоловѣкъ недужій и не дбалый. Коли въ Переяславъ ратнико̂въ не нададуть, а тыхъ, що є тамъ, не обують, не зодягнуть и не нагодують, такъ нѣкому буде вдержувати таке людне мѣсто. А тымъ часомъ по всѣй Украинѣ встає велика ворохобня.

Становище Переяслава, яко мѣста вельми близького до правобережнои Украины, надавало єму на той часъ великого значѣня: переяславски̂ козаки й мѣщане часто стыкалися съ Правобережцями, а си̂ ходили въ Переяславъ гостити и силкувалися налити въ Переяславцѣвъ незадоволеня своимъ станомъ и надати имъ надѣѣ на Дорошенка. Нещо давно ще во̂дбулася въ Переяславѣ ворохобня, ти̂, що спаслися тодѣ во̂дъ кары — були теперь палкимъ матеріяломъ за для колотнечи. Царскихъ ратнико̂въ въ Переяславѣ не було й 300, вони памятували, якимъ лихомъ загрожали имъ ворохобники и що дня сподѣвалися новои колотнечи. Царски̂ ратники заперлися собѣ въ замку и сидѣли тамъ ховаючись во̂дъ численыхъ тысячѣвъ козако̂въ и черни, котри̂ наповнили Переяславъ. Те, що Тяпкинъ говоривъ про Переяславъ, поживши тамъ, во̂нъ сказавъ бы й про инше украиньске мѣсто, навѣдавшись до него. Украинцѣвъ вельми турбувала поголоска, що Москалѣ во̂дступають Кієвъ Полякамъ, а Кієвъ бувъ усѣми святощами, не лишень церковными, але й національными и про него тодѣ говорили: „Куды Кієвъ, туды й цѣла Украина“. Въ Переяславѣ разъ-по-разъ пыталися у Тяпкина: „Чи справдѣ Кієвъ во̂ддадуть Полякамъ?“ Тяпкинъ добре тямивъ, що по Андрусо̂вскимъ умовамъ Кієвъ лишився за царемъ на недовгій часъ, а за тымъ Московщина повинна була во̂дступити єго Полякамъ; одначе жь во̂нъ запевнявъ Украинцѣвъ, що Кієвъ во вѣки вѣчни̂ належатиме до царя. Неменшь Кієва турбувала тодѣ Украинцѣвъ поголоска, буцѣмъ-то царь и король змовилися пово̂днимати у козако̂въ речи, яки̂ належали до костело̂въ, але козаки позабирали ихъ за часу во̂йны, яко во̂йскову здобычу. Коли бъ таке справдѣ сталося, то довелось бы вышукувати ти̂ речи у когось третёго, або й четвертого; по̂шла бъ страшенна путанина. Андрусо̂вска згода зъ усѣхъ боко̂въ була противною Украинцямъ; вони почували й бачили, що ихъ заповѣтни̂ надѣѣ идуть въ нѣвець, Украина стає здобычею двомъ державамъ, котри̂ по своѣй уподобѣ панахають єѣ, дѣлять помѣжь себе по поламъ, не пытаючися, чи волѣє того украиньскій наро̂дъ чи нѣ? Сему народови не то що не дають голубити думки про державну самосто̂йно̂сть Украины, а навѣть не дають єму вважати себе за во̂друбный наро̂дъ. Отъ проти такихъ во̂дносинъ сусѣдныхъ державъ до Украины репетувавъ гетьманъ Дорошенко и словами и дѣлами. За те то й любили єго тодѣ Украинцѣ и любовь ту заховали бъ вони на вѣки до него, якъ бы єго зносины зъ музульманами не довели опо̂сля до сумныхъ добутко̂въ, котри̂ обурили проти него наро̂дъ. Але жь за того часу гетьманови̂ зносины съ Туреччиною и Татарами не здавалися ще явне погибельными и здавалося, що замѣръ єго, добути лѣвобережну Украину, цѣлкомъ матиме успѣхъ.

Бруховецкій, навпаки, що дня почувавъ той фалшивый побытъ сво̂й, въ якому во̂нъ опинився, гадаючи догодити Москвѣ и за єи запомогою затвердити свою власть надъ Украиною. Украинцѣ покоштували на собѣ чуже для нихъ московске урядованє. Мѣщане и посполити̂ повинни̂ були давати податки зъ домо̂въ (подымне), зъ воло̂въ, съ коней, зъ медо̂въ, съ пасѣкъ, зъ млыно̂въ, зъ шинко̂въ. Си̂ податки збирали чужи̂ люде и не призвычаєнымъ робомъ. Вся вагота збираня, давно ставша осоружною московскому народови, теперь лягла на Украину. Здирство, хабарѣ, звѣрске обходженє, все, чимъ вславлялися московски̂ урядники, все те зъявилося на Украинѣ, а до того ще зъ незвычайною, невпинною гвалтовностею, неначе въ краю забраному. Становище жь краю не такимъ було, що бъ оти̂ податки можна було збирати по̂дручно, до ладу, не ображаючи. Не було на Украинѣ нѣ безпечности, нѣ спокою, татарски̂ напады безъ перервы пустошили край; села й хуторѣ страчували несподѣвано цвѣтъ своихъ мешканцѣвъ, котрыхъ забирали въ полонъ. Господарь не вспѣє збудуватися, або полагодити будо̂влю, якъ єѣ зруйнують на ново. Хлѣборобъ працювавъ, не тямлячи, хто споживе плоды єго працѣ: за доброго врожаю хлѣбъ на поляхъ вытоптували татарски̂ конѣ, оселю єго палили, и самъ во̂нъ мусѣвъ вештатися, не знаючи де прихилити голову? Коли не довелося куды втѣкти, мусѣвъ вмирати зъ голоду. Найблагодатнѣйша краина, котрои достаткамъ задивлялися люде, теперь була опустошена, зжебрачена! Коли отъ робили описъ, скро̂зь домагалися по̂льгъ, и деяки̂ мѣста тодѣ ослобонили во̂дъ оподаткованя, примѣромъ въ Нѣжинѣ не брали податко̂въ за воло̂въ и коней, а обмежилися однымъ подымнымъ. Зъ усѣхъ усюдъ приходили проханя, ослобонити во̂дъ новыхъ податко̂въ. Видко стало, що не великимъ розжилася царска скарбниця зъ Украины.

Але жь не то̂лько воєводы, та збо̂рщики були тягаремъ поспо̂льству, и козацкій урядъ давався єму въ знаки. Гетьманъ мавъ тодѣ таки̂ полки, въ котрыхъ не було вызначеного мѣсця; то були примѣромъ „купы“, що, зо̂бравшись на Правобережѣ, попереходили на лѣвый бо̂къ Днѣпра. Въ „купахъ" були не сами̂ лишень Украинцѣ, а й чужинцѣ-Волохи, Сербы, Поляки, що поприходили служити въ Гетьманщину. Ихъ розставляли „на межѣ“, се бъ то вызначали таки̂ мѣсця, де мешканцѣ мусѣли удержувати ихъ, пускати въ хату, давати имъ кожухи, рукавицѣ, годувати коней. Отакъ по батуриньскому повѣтѣ були розстановлени̂ тодѣ козаки Думитрашка-Райча (єго пото̂мъ поставивъ Бруховецкій переяславскимъ полковникомъ). Сотникомъ у нихъ бувъ Симашка. Бо̂ля Полтавы стояло „на межѣ“ трохи не 5000 козако̂въ и чекали весны, що бъ выступити въ похо̂дъ. Бо̂ля Мена и Сосницѣ стоявъ полкъ могилѣвского, бо̂ля Остра и Нѣжена козаки полѣского полку, приведени̂ Децикомъ. Таки̂ козацки̂ „купы“ переходили зъ одного кутка въ другій и поскро̂зь чинили самовольство и надсиля надъ посполитыми. Тодѣ, здавалося, все можна дѣяти, коли поблизу нема силы, котра загрожувала бъ карою. Народне ремствованє ширилося. Усѣ ненавидѣли, кляли Бруховецкого и все те, що йшло во̂дъ него. Мѣщане и посполити̂ ремствували на воєводске урядованє, во̂дъ котрого вони тодѣ, якъ були незадоволени̂ козацкимъ урядованємъ, сподѣвалися собѣ полегкостей. Козаки нѣякъ не могли погодитися на боярске званє гетьмана и шляхоцтво старшины; въ сему вони вбачали замѣръ, знѣвечити козацку ро̂вно̂сть. Не було задовольненымъ и украиньске духовеньство сподѣванємъ на московски̂ перемѣны: воно схилялося до митрополіты Осипа Тукальского, Дорошенкового приятеля и ненавидѣло Методія, московского по̂длизу. Велику вагу мавъ тодѣ помѣжь духовеньствомъ Инокентій Гизель; всѣ игумены и ченцѣ украиньскихъ монастырѣвъ поважали єго и готови̂ були йти за єго словомъ; а во̂нъ бувъ давнымъ приятелемъ Тукальского. Тяпкинъ, вказуючи московскому урядови на Гизеля, яко чоловѣка вплывового мѣжь духовеньствомъ, радивъ „обвеселять“ єго царскою ласкавою грамотою.