Руіна/Гетьманованє Бруховецкого/XII
◀ ГЛАВА ОДИНАЙЦЯТА | Руина. I. Гетьманованє Бруховецкого ГЛАВА ДВАНАЙЦЯТА |
Списъ жерелъ ▶ |
|
Бруховецкій належавъ до тыхъ дро̂бныхъ самолюбо̂въ, що хапаються за все, що, здається имъ, ближше доводить до користи, а пото̂мъ коли примѣтять, що ошукала ихъ сподѣванка, такъ зразу легко и круто вернуть на другій супротивный бо̂къ. Бруховецкій тямивъ, що запровадженє на Украинѣ московского ладу обуряє на него ненависть; во̂нъ гадавъ, що наро̂дъ перестане ненавидѣти єго, коли во̂нъ дѣломъ покаже, що не годить московскому урядови на шкоду власнои націи. Москвы во̂нъ зъ роду не любивъ, але лебезувавъ и падлюкувавъ передъ нею, сподѣваючись, що вона, хочь коли, заступаться за него. Та надѣѣ єго не зовсѣмъ справджувалися. Москва не вельми хутко и не вельми съ почутємъ готова була годити єму такою мѣрою, якою во̂нъ ѣй годивъ. Вороги єго могли знѣвечити єго першь, нѣжь Москва нагадалася бъ спасати єго. За для Москвы все одно було, кого козаки оберуть собѣ гетьманомъ, абы сей гетьманъ бувъ вѣрнымъ и поко̂рливымъ московскому уряду. Дозволяючи козакамъ во̂льною радою выбирати собѣ гетьмана, Москва затвердила бъ кожного, кого выбере рада и во̂дъ кожного бъ во̂дреклася и выдала бъ єго на кару, коли того вымагала во̂льна рада. Чого не заборонено було Бруховецкому заподѣяти надъ Сомкомъ и Васютою Золотаренкомъ, того бъ не боронили заподѣяти и надъ самымъ Бруховецкимъ, що бъ догодити другому полюбленому и обо̂браному во̂льною радою. Бруховецкій се тямивъ и розумѣвъ: Дорошенко бувъ небеспечнымъ єму; воювати проти Дорошенка було трудно, бо лѣвобережни̂ козаки могли перейти до него. Тымъ-то Бруховецкій рѣшивъ здружитися, по̂ти въ спо̂лку зъ Дорошенкомъ: во̂нъ роспочавъ потайни̂ зносины зъ Дорошенкомъ. Коли си̂ зносины выникли, про те не скажемо, але тямимо, що тодѣ, якъ Дорошенко вѣвъ розмову зъ Дульскимъ и Тяпкиномъ, такъ вже велися мѣжь гетьманами переговоры черезъ ченця, на призвище Якубенка. Дорошенко листовне и словами переказувавъ зъ Якубенкомъ Бруховецкому, що охоче зречеться во̂дъ гетьманьского уряду, абы Украина обохъ боко̂въ Днѣпра злучилася до купы и козацтво не було знѣвеченымъ. И митрополіта Тукальскій писавъ до Бруховецкого, що Дорошенко не встоює за сво̂й гетьманьскій урядъ и готовый зложити єго на руки Бруховецкому, ради суцѣльности и незалежности свого ро̂дного краю. Съ такими листами митрополіта засылавъ до Бруховецкого ко̂лька разо̂въ: писавъ, що Московскій царь и Польскій король вмовилися, абы всю Украину огнемъ и мечемъ поруйнувати. Бруховецкій повѣривъ сѣй выгадцѣ и почавъ єѣ росповсюджувати.
Дня 1. сѣчня у Гадячѣ у Бруховецкого во̂дбувалася рада. Поздоровити гетьмана зъ новымъ рокомъ прибули полковники: нѣжиньскій Артемъ Мартиновичь; черниго̂вскій Иванъ Само̂йловичь; переяславскій Дмитрашко Райчь; прилуцкій Лазаръ Горленко; полтавскій Костя Кублицкій; миргородскій Григорий Апостоленко и кієвскій Василь Дворецкій; були тутъ во̂йскови̂ судіѣ Петро Забѣла и Павло Животовскій, и во̂йсковый писарь Федько Михаленко. „Мене Москва по̂двела, говоривъ гетьманъ: по̂дмовили приѣхати въ столицю, та взяли та й держали въ неволѣ, доки не примусили згодитися на все, чого вони бажали“. Полковники и старшина притакали гетьманови: вони хочь и не долюблювали єго, та всѣ вони ремствували за те, що воєводы втручаються въ урядованє краємъ. На сѣй радѣ прирадили: казати царскимъ воєводамъ, абы вони зъ своими ратниками выбралися зъ Украины, а коли не выберуться по добро̂й волѣ, такъ проганяти ихъ и бити. Бруховецкій запевнявъ, що єго по̂сланцямъ въ приказѣ говорено: „Царю Украины не треба, во̂нъ єѣ, вкупѣ съ Кієвомъ, во̂дступить Полякамъ“.
„Отъ, говоривъ Бруховецкій: и Василь Тяпкинъ, що не що давно приѣздивъ, такъ и той говоривъ, що царь вмовився съ королемъ, абы Украина, а зъ нею и Кієвъ перейшли по̂дъ Польщу, то̂лько се заподѣють не заразъ, а трохи згодя, що бъ не збаламутити народу. Гомонять, що царь збирається въ Кієвъ, нѣ бы то на богомо̂лє; але се то̂лько поголоску таку пускають а царь не за тымъ приѣде, що бъ Богу помолитися. Попередъ царя прибуде Нащокинъ зъ московскимъ во̂йскомъ. Москалѣ и Поляки змовилися втихомирювати насъ, неслухняныхъ. Тымъ-то царь и прибуде зъ во̂йскомъ, що бъ мешканцѣвъ на Украинѣ вынѣвечити а козацтво выкоренити. Моимъ по̂сланцямъ самъ Нащокинъ проговорився: „Цареви, каже, Украины не треба, мы и Кієвъ во̂ддамо Полякамъ“.
Хтось зъ старшины озвався: „Ты бъ, пане гетьмане, по̂славъ спытати у царя, чимъ отсе такимъ мы провинилися передъ нимъ, и за що се во̂нъ хоче насъ выкоренити?“
„На що я посылатиму, во̂дповѣвъ Бруховецкій: хиба во̂нъ правду скаже? Вже коли во̂нъ змовився съ Поляками, що бъ зъ обохъ боко̂въ неслухняныхъ скручувати, то хиба зъ сего не видко, що во̂нъ до насъ не добрымъ дыше и що въ него на умѣ“.
Полковники не зовсѣмъ були певни̂ и остерегалися, чи не вывѣдує гетьманъ, якъ вони прихильни̂ до Москвы, чи нѣ? Бруховецкій спостерѣгъ ихъ непевно̂сть, знявъ зъ шиѣ хрестикъ, приложился до него и запевнявъ усѣхъ, що во̂нъ говорить щиро.До такого нового ступня, зъ усѣхъ полковнико̂въ самъ лишень переяславскій Думитрашко-Райчь бувъ готовымъ и ставъ Дорошенковымъ прихильникомъ: до такои думки спровадила єго жѣнка єго, Васютина Золотаренкова вдова; братъ єи, чернець, живъ у Дорошенка. Останни̂ полковники и старшина затяглися острахомъ, бо давно вже въ народѣ кружала поголоска про лихи̂ замѣры московского уряду. Урадили не вызнавати власти нѣ Московского царя, нѣ Польского короля, а вдатися до Турецкого державця и перейти по̂дъ єго руку, якъ на се по̂дмовлявъ ихъ Дорошенко.
По̂сля сеи рады Бруховецкій вырядивъ въ Туреччину лубеньского полковника Гамалѣю, генерального обозного Безпалого и канцеляристу Кашперовича, що бъ вдалися до султана, абы принявъ по̂дъ свою руку Украину, то̂лько жь съ такою умовою, що бъ заступався за неи и проти Московщины и проти Польщѣ. Бруховецкій вымовлявъ собѣ право бути за васального князя Украины, по̂дъ верховною властею Туреччины, подо̂бно Семигородскому князю и сидѣти на княжому престолѣ въ Кієвѣ. Тодѣ жь таки Степана Гречаного, колишнёго во̂йскового писаря, за такою жь справою вырядили въ Крымъ до хана.
Въ сѣчнѣ 1668 р. въ Чигиринѣ въ Дорошенка тежь во̂дбувалася рада: тутъ була козацка старшина, полковники и полкови̂ урядники съ правобережныхъ полко̂въ; було й духовеньство, а мѣжь нимъ митрополіта Осипъ и архимандрита Гедеонъ Хмельниченко; бувъ и хано̂въ по̂сланець и по̂сланцѣ зъ Сѣчи, котри̂ прибули, що бъ именемъ всего товариства сѣчового заприсягти на поко̂рливо̂сть Дорошенкови; на останку були по̂сланцѣ и зъ лѣвобережнои Украины: оденъ во̂дъ єпископа Методія, якійсь чернець; другій во̂дъ Бруховецкого. Свѣдкомъ сеи рады бувъ шляхтичь Сѣножатскій: во̂нъ, вызволеный съ турецкои неволѣ, вертавъ на родину черезъ Чигиринъ. Во̂нъ не вмѣвъ назвати призвища по̂сланця Бруховецкого. Дорошенко при по̂сланцѣ Бруховецкого не говоривъ вже, що готовый зложити сво̂й гетьманьскій урядъ на руки Бруховецкому. Навпаки, проводивъ, що бъ уся Украина була вповнѣ суцѣльною, хочь бы разомъ и по̂дъ двома гетьманами, але про особу Бруховецкого во̂дзывався тодѣ цѣлкомъ зневажно. „Бруховецкій, мовивъ Дорошенко, чоловѣкъ недобрый, не зъ доброго роду; на що во̂нъ взявъ на себе таку ваготу и во̂ддавъ Москвѣ козако̂въ и всѣ податки? сего зъ роду-вѣку у насъ не бувало“.
„Та єго приневолили приѣхати зъ старшиною въ Москву, а тамъ и примусили ихъ по̂днимати все, чого Москвѣ схотѣлося“, заступався за Бруховецкого и лѣвобережну старшину єго по̂сланець.
На сѣй радѣ, такъ само якъ и на радѣ у Гадячѣ, прирадили: во̂дчахнутися во̂дъ Московщины и во̂дъ Польщѣ и перейти по̂дъ Туреччину, сподѣваючись по̂дъ єи рукою добути васальну самосто̂йно̂сть Украины. Хмельниченко тодѣ хвалився, що выкопає батько̂вски̂ скарбы и поверне ихъ на платню Татарамъ, абы ослобонити Украину во̂дъ Московского царя и во̂дъ Польского короля. Єпископъ Методій повернувся зъ Москвы, куды бувъ запрошеный, судити зъ духовеньствомъ патріярху Никона, вельми не задоволеный. Єму й соболѣвъ мало давали и харчѣвъ не вволю выдавали, и не вызначали єму такого поважаня, якъ перше. Въ Москвѣ вважали Методія за чоловѣка цѣлкомъ вже мо̂цно приро̂сшого до по̂дданьства, тымъ-то й гадали, що вже нѣ на що єго пестити й лащити. Повернувши на Вкраину, Методій осѣвся проживати въ своєму Нѣженѣ. Живъ во̂нъ прилюдно, задававъ бенкеты, запрошувавъ на нихъ и Украинцѣвъ, и Москалѣвъ, и смѣливо та такъ рѣзко ганивъ Москалѣвъ и ихъ бояръ и єпископо̂въ, що разъ нѣженьскій воєвода Ржевскій мусѣвъ втѣкти зъ за обѣду, що бы не чути немилои єму ганьбы єго земляко̂въ. „У нихъ все препогано, мовивъ Методій, и вельможни̂ паны ихъ, и архієреѣ, и люде всякихъ рангъ таки̂ неотесы, таки̂ осоружни̂!… Нѣколи, доки й житиму, не поѣду до нихъ въ столицю“.
Бруховецкій давно вже ворогувавъ зъ Методіємъ: теперь, замѣрившись во̂дректися во̂дъ Московщины, во̂нъ вважавъ пожиточнымъ помиритися зъ нимъ и здружитися, найпаче жь, якъ дочувся, що єпископъ вже не має до Москвы колишнёи своєи дружелюбнои прихильности. Звести ихъ на мирову, во̂нъ выбравъ печерского архимандриту Инокентія Гизеля, хоча и зъ симъ гетьманъ давно вже не мавъ ладу. Во̂нъ вырядивъ запрошувати до себе въ Гадячь архимандриту. „Я хочь и не хотѣвъ, одначе жахаючись козако̂въ, и чи радый, чи не радый, а повиненъ бувъ ѣхати и поѣхавъ“, говоривъ опо̂сля Гизель. „Чому отсе, спытавъ Гизеля Бруховецкій, Печерска братія мене не любить и Богу за мене не молиться?“ Гизель во̂дповѣдавъ: „Мы лихого за тобою не маємо, а то̂лько бачимо твою неласку: твои козаки пустошать монастырски̂ маєтности, бють нашихъ по̂дданко̂въ; крадуть коней, воло̂въ и хлѣбъ, благочестивыхъ ченцѣвъ безчестять. Мы до тебе про се листували, а ты знехтувавъ наше слѣзне писанє“.
Гетьманъ промовивъ: „Все отсе тымъ сталося, що полковники васъ ображали и настроювали на васъ; теперь годѣ, бо̂льше не вѣритиму. А ты, отче архимандрито, зведи мене на мирову зъ єпископомъ Методіємъ: нехай бы во̂нъ покинувъ свою зло̂сть противъ мене та зажили бъ мы зъ нимъ полюбовно въ згодѣ, тодѣ на всѣй Украинѣ зазнали бъ люде спокою“.
Гизель зъ Гадяча поѣхавъ у Нѣжинъ до гостинного єпископа, переказавъ єму, що бачився зъ Бруховецкимъ и усовѣщувавъ єго погодитися зъ гетьманомъ.
Розлютованый на Москву Методій зрадѣвъ такому зазыву и вырядився въ Гадячь. Згода зъ гетьманомъ склалася найлѣпшимъ чиномъ. Що бъ затвердити дружбу гетьмана зъ єпископомъ, Методіѣвъ сынъ одружився зъ небогою Бруховецкого. Бруховецкій переказавъ єпископу сво̂й острахъ про похо̂дъ Нащокина съ царскими ратниками на Украину. Методій свого нового свата надѣливъ отакою порадою: „Треба тобѣ, пане гетьмане, выступати на межу и не пропускати на Украину московскихъ бояръ зъ во̂йскомъ, а то Москва тебе схопить и поверне на подарунокъ Полякамъ; такъ само, якъ колись Барабаша выдала Выговскому“.
Полковники, що були на радѣ у Бруховецкого на новый ро̂къ, повернувши до своихъ полко̂въ пустилися по̂дбивати проти московскои власти своихъ по̂дурядныхъ и лаштувати ихъ, що бъ выганяли царскихъ воєводо̂въ и ратнико̂въ. Спершу вони таилися во̂дъ Москалѣвъ, бо на радѣ умовилися, що бъ про сей замѣръ до свого часу Москалѣ не довѣдались.
Оденъ лишень прилуцкій полковникъ Лазарь Горленко не додержавъ спо̂льнои умовы и переказавъ нѣжиньскому воєводѣ Ржевскому про все те, що провадилося на радѣ. А инши̂ полковники повыдавали універсалы, дозволяючи не платити на царя податко̂въ, не слухати воєводскихъ наказо̂въ, а посполитымъ, коли вони того побажають, вписуватися въ козаки. Такій дозво̂лъ занадто прийшовся до смаку украиньскому поспо̂льству. Съ часу Хмельнищины коженъ посполитый Украинець вважавъ за сво̂й идеалъ во̂льного козака; змаганє стати козакомъ прокидалося усюды, за всякого вдатного случаю.
Кієвскій воєвода — голова надъ всѣма царскими воєводами въ Украинѣ, почавъ одержувати во̂дъ воєводо̂въ, одну слѣдомъ другои небезпечни̂ звѣстки. Дня 5. сѣчня воєвода зъ Остра, Рагозинъ, листувавъ єму, що въ козелецкому повѣтѣ замо̂жнѣйши̂ посполити̂ зрѣкаються давати припадаючій во̂дъ нихъ хлѣбъ и вписуються въ козаки.
Заразъ за тымъ и прилуцкій воєвода Загряжскій подавъ звѣстку, що прилуцкій полковникъ оголосивъ гетьманьскій наказъ, по котрому мѣщане и посполити̂ въ Красному, Ичнѣ, Карабутовѣ и Скибному выявили, що вони козаки и на во̂дрѣзъ зрѣклися, жадныхъ податко̂въ на царя не давати, та ще и збо̂рщико̂въ трохи не побили. А тымъ часомъ, при численности козако̂въ у прилуцкому полку, Загряжскій мавъ у себе 38 жовнѣро̂въ и 23 драгоно̂въ. Згодя прибули и въ Кієвъ звѣстки во̂дъ переяславского воєводы Олексѣя Чирикова и во̂дъ миргородского — Приклоньского, що въ переяславскому и миргородскому полку посполити̂ скро̂зь во̂дрѣкаються платити податки и своєво̂льно переходять въ козаки. Запорожцѣ прибули въ передмѣстя и на села миргородского полку, де були заложени̂ оранды, били орандарѣвъ, зграбовали лёхи, а миргородскій во̂йтъ и бурмістръ, казали до ратнико̂въ: „Вы будьте зъ нами за одно, а то и вамъ, и вашому воєводѣ довше мясниць въ насъ не продержатися“. Миргородскій воєвода — Приклоньскій листувавъ, що у него всѣхъ ратнико̂въ 35, и вже одна мѣщанка остерегала єго, що Украинцѣ хочуть усѣхъ ихъ перебити. Зъ Нѣжина 27. и 29. сѣчня воєвода Ржевскій повѣдомлявъ Шереметева, що нѣжиньскій полковникъ Артемъ Мартиновичь оголосивъ козакамъ, що по гетьманьскому наказу можна всѣхъ посполитыхъ приймати въ козаки, а коли воєвода ставъ суперечити, такъ полковникъ промовивъ: „У насъ на Украинѣ всѣ люде во̂льнй, хочуть мужики, нехай вписуються въ козаки, намъ теперь людей треба“.
Отаки̂ сами̂ вѣсти, що посполити̂ во̂дрѣкаються платити податки и переходять въ козаки, одержавъ Шереметевъ во̂дъ воєводъ: сосницкого — Лихачева, батуриньского — Клокачева и глухо̂вского — Кологривова. Новгородсѣверскій воєвода — Квашнинъ 30. сѣчня и 4. лютого повѣдомлявъ, що до мѣста прибули по гетьманьскому наказу яки̂сь козаки; мешканцѣ заразъ до нихъ поприставали и въ купѣ зъ ними похваляються перебити царскихъ ратнико̂въ. А 8. лютого глуховскій воєвода, подавъ звѣстку, що въ Глухо̂въ прибуло 1500 ко̂нныхъ и пѣшихъ Запорожцѣвъ; Глухо̂вцѣ заразъ почали зъ ними радитися, якимъ робомъ прогнати воєводу и царскихъ ратнико̂въ. У воєводы усѣхъ ратнико̂въ було 341, и встояти зъ ними не було въ єго надѣѣ. Стародубскій воєвода Игнатъ Волконьскій 5. лютого листувавъ Шереметеву, що стародубскій полковникъ зрадивъ царю, выставивъ козацку сторожу, коло мѣста, де сидѣвъ воєвода и наказавъ не пускати до него на по̂дмогу ратнико̂въ, коли ѣхатимуть яки̂ гонцѣ до воєводы або во̂дъ воєводы, такъ переймати ихъ и приводити до него, до полковника. Волконьскій додавъ, що въ него лишень 250 ратнико̂въ и пороху омаль, оборонятися трудно.
Почали тодѣ Украинцѣ ворогувати не то̂лько съ царскими ратниками, а и съ кожнымъ, хто бувъ Москалемъ зъ родоводу. Ѣхали крестяне Москалѣ на по̂дводахъ и везли припасы въ Кієвъ, въ Батуринѣ бо̂ля мѣсцевои брамы перестрѣли ихъ Украинцѣ, забрали коней и возы, четырёхъ крестянъ вбили на смерть, а останни̂ хочь и повтѣкали, такъ ихъ переймали въ иншихъ мѣстахъ: въ Королѣвцѣ и по селахъ коло него ихъ роздягали, голыми стояли бо̂ля нихъ зъ сокирами надъ шиями, трусили, чи не везуть якихъ листо̂въ, и мовили до нихъ: „Коли листо̂въ не маєшь — живый будешь, а знайдемо листы, голову тобѣ во̂дотнемо.“
Украиньски̂ мужики зъ намовы Запорожцѣвъ, по̂досланыхъ Бруховецкимъ, смѣливо гукали: „Отъ прийшовъ часъ усѣмъ намъ поробитися во̂льными козаками, и по всѣхъ украиньскихъ мѣстахъ треба повытинати царскихъ воєводо̂въ и ратнико̂въ“. Черниго̂вскій воєвода Андрѣй Толстой пересылавъ черезъ капітана царскихъ грошей 2700 р., Украинцѣ напали на него, гроши во̂до̂брали, а жовнѣро̂въ, яки̂ були съ капітаномъ, перебили. Згодя въ лютому черниго̂вскій полковникъ Само̂йловичь съ полками черниго̂вскимъ и полтавскимъ облягъ воєводу въ замку и безъ перервы турбувавъ єго, палячи зъ гарматъ и рушниць. Толстой по̂славъ въ Москву листъ и по̂сланець мусѣвъ єго сховати въ сво̂й цѣпокъ, що бъ по дорозѣ де не вытрусили. По̂дъ Остеръ прибули съ козаками кієвского полку полковники — колишній Дворецкій и новый Ивано̂въ и почали добувати мѣсто. Остряне заразъ по̂ддалися имъ. Воєвода Рагозинъ во̂дбивався зъ ранку до вечера, ратники взяли половину мѣста и спалили єѣ, а Дворецкій зъ своими козаками и Острянами задержався въ друго̂й половинѣ мѣста, поробивъ шанцѣ, по̂дкопы и сильно ставъ перти на Москалѣвъ. Прибула во̂дъ Шереметева по̂дмога ратникамъ и по̂дсобила имъ добути ко̂лька козацкихъ шанцѣвъ, спалити ко̂лька баштъ, запалити цѣлу ще половину мѣста и провезти въ замокъ порохъ, де сидѣвъ Рагозинъ. Весняна бездорожь не дала прибути ново̂й запомозѣ съ Кієва. Четверта частина Остра була въ рукахъ у Дворецкого.
Отаки̂ выпадки во̂дбувалися по лѣвобережно̂й Украинѣ въ протягу першихъ трохъ мѣсяцѣвъ 1668 р. Въ Гадячѣ гетьманъ Бруховецкій пильнувавъ якійсь часъ не дати Москалямъ приводу помѣтити, що дѣється, але во̂нъ почавъ росповсюджувати універсалы, оповѣщаючи наро̂дъ, що царь зложивъ съ Поляками умову, знѣвечити козако̂въ и давъ Польскому королю 10 міліоно̂въ золотыхъ, абы напавъ у чужинцѣвъ во̂йско и выкорѣнивъ козако̂въ. За для власнои самообороны гетьманъ по̂дбивавъ наро̂дъ проганяти и вбивати своихъ ворого̂въ, царскихъ ратнико̂въ. На си̂ гетьманови̂ зазывы почала збиратися въ Гадячь козацка во̂йскова сила. Воєвода Овсѣй Огаревъ спытавъ тодѣ гетьмана, зъ якои речи се робиться? Гетьманъ во̂дповѣвъ єму:
„Я довѣдався, що съ Крыму вырушила татарска орда и таборує по̂дъ Чорнымъ Лѣсомъ, на те я й збираю во̂йско. Я вже про се написавъ до царя и въ Бѣлгородъ до князя Борятиньского.
Небавомъ зо̂бралося въ Гадячѣ козако̂въ близько восьми тысячѣвъ. Царскимъ ратникамъ що дня ставало небезпечнѣйше. Гадячь майже цѣлкомъ не бувъ окрѣпленымъ.
Дня 8. лютого въ недѣлю воєвода Огаревъ зъ московскими рейтарскими полковниками Іоганомъ Гульцемъ и Дирикомъ Графомъ вырядилися до гетьмана поздоровити єго, якъ се водилося звычайно. Перше Бруховецкій було самъ выходивъ имъ на зустрѣчь, а теперь нѣ, замѣсть гетьмана зустрѣвъ ихъ єго карликъ Лучка и промовивъ: „Панъ гетьманъ по̂шовъ до церкви, генъ тамъ по̂дъ горою. Воєвода догадався, що тутъ щось недоладу и звелѣвъ свому слузѣ довѣдатися, чи справдѣ гетьманъ въ церквѣ? Слуга, вернувшися съ церкви, донѣсъ, що гетьмана тамъ нема. Тодѣ воєвода по̂шовъ самъ до церкви, а єго полковники-Нѣмцѣ вернулися по домо̂вкамъ.
Трохи згодя до полковника Гульца прийшли сказати, що гетьманъ бажає побачитиси зъ нимъ и порозмовляти на самотѣ. Гульцъ по̂шовъ до гетьмана. Бруховецкій мовивъ до него: „Приѣхали до мене Запорожцѣ, кошовый и полковникъ Соха, та й товариства зъ ними чимало, та й кажуть вони до мене: Не подобається намъ, що въ нашихъ украиньскихъ мѣстахъ завелися царски̂ воєводы, та гноблять и ображають людей нашихъ. Я й самъ про се вѣдаю и писавъ вже про се до царя, але во̂дповѣди єго нема. Увесь наро̂дъ ремствує, колотиться. Вы, полковники, заберѣть свои полки та выбирайтеся во̂дсѣля. Такъ воно красше буде“.
Гульцъ во̂дповѣдавъ: „Изволь, пане-гетьмане, сказати про се воєводѣ и иншимъ моимъ товаришамъ“.
„Не хочу я посылати по воєводу, во̂дповѣвъ Бруховецкій и ставъ лаяти воєводу, а далѣ мовивъ: „Я отсе говорю вамъ то̂лько за тымъ, що менѣ васъ жаль. Коли жь вы не выберетеся зъ мѣста, то козаки усѣхъ васъ перебють“.
„Намъ не можна спротивлятися, мовивъ Гульцъ, коли велишь, мы выберемося, абы козаки не били насъ“.
Бруховецкій вставъ, перехрестився и промовивъ: „Отъ тобѣ хрестъ святый, що наши̂ козаки не займатимуть васъ, коли ваши̂ ратники выберуться во̂дсѣля поко̂рно и тихо“.
Полковникъ по̂шовъ до воєводы и переказавъ єму про все, що чувъ. Огаревъ позвавъ другого полковника Графа, та по̂дполковника рейтарского Готфрида Еренстра и зъ ними вдався до гетьмана.
Гетьманъ спершу не хотѣвъ пускати ихъ до себе, але вони домагалися, ажь поки таки не впустили ихъ до гетьмана. Бруховецкій промовивъ до нихъ: „Слухай, воєводо и вы полковники! наказую я вамъ, що бъ вы выбералися зъ мѣста. Чуєте! а коли не послухаєте, то, що бъ вы знали, козаки усѣхъ васъ перебють!“ и бо̂льше гетьманъ не ставъ зъ ними балакати. Воєвода скликавъ раду зъ своихъ по̂дурядныхъ и стали радитися, що имъ дѣяти?
„Мы нѣчого бо̂льшь не вдѣємо, лишень треба выбератися. Що тутъ насъ, усѣхъ на все чоловѣко̂въ 200, а въ нихъ тысячѣвъ зъ вѣсѣмь буде. Крѣпости въ Гадячѣ нема жаднои, де бъ намъ можна було пересидѣти, не можна намъ встояти, и сами̂ пропадемо и цареви жаднои користи съ того не буде“.
Прирадили выбиратися, та то̂лько лишень воєвода почавъ выряджати зъ мѣста своихъ ратнико̂въ, козаки заступили имъ дорогу, и зачинили браму. Бруховецкій не то що не таився вже зъ своєю зрадою, але явне глумився и глузувавъ съ царскихъ ратнико̂въ. Наказавши, що бъ ратники зъ доброи волѣ выбралися зъ мѣста, во̂нъ згодя велѣвъ козакамъ не выпускати ихъ. Роспочалася бо̂йка. Ратники вже й не думали нападати, а во̂дбивалися лишень, та во̂дборонялися. На чолѣ козако̂въ, котри̂ загороджували ратникамъ дорогу, стоявъ Иванъ Бугай. Во̂нъ зацѣдивъ по головѣ Огарева. Раненый Огаревъ ледви вспѣвъ выскочити зъ своими людьми за мѣсто, за те иншихъ козаки трощили безъ ощадку, такимъ чиномъ пропало 70 стрѣльцѣвъ и 50 жовнѣро̂въ царскихъ. Съ тыхъ, що поспѣли выбратися по переду, 30 ратнико̂въ козаки не здо̂гнали, але вони пово̂дморожували собѣ руки, ноги, лиця и попропадали на шляху. Останнихъ козаки привели назадъ въ мѣсто, мѣжь ними бувъ и Огаревъ. Во̂нъ упрохавъ, що бъ єго во̂двели до гадяцкого протопопа, а сей кликнувъ цилюрика, котрый вдававъ, що вспѣє гоити раны. Захопили Огарева жѣнку, опростоволосили єѣ и наглумилися зъ неи, водили єѣ по мѣсту, одрѣзали у неи одну цицьку. Оденъ съ тыхъ Нѣмцѣвъ, що були въ царскому во̂йску, росповѣдавъ, що въ той тяжкій день, господарь єго помешканя, чоловѣкъ доброи душѣ, переховавъ єго въ лёху и державъ тамъ три днѣ, доки не вгамувалася народня зло̂сть, а пото̂мъ выпровадивъ єго въ мѣсто Камѣнне[1] за три милѣ во̂дъ Гадяча. Полковнико̂въ Гульца и Графа и по̂дполковника Еренстра во̂ддали по̂дъ варту отаманови Ивану Берлятникови, а во̂нъ порозсылавъ ихъ по ро̂жныхъ мѣстахъ.
Прогнавши отакимъ лицемѣрнымъ чиномъ царского воєводу и ратнико̂въ, Бруховецкій бажавъ такою жь стежкою выпровадити ихъ и зъ усѣхъ украиньскихъ мѣстъ. Во̂нъ выдавъ до всѣхъ воєводо̂въ листы, усовѣщуючи, що бъ вони по добро̂й волѣ во̂ддавали мѣста, а сами̂ зъ ратниками выбералися зъ Украины, гетьманъ обѣцявъ, що силою ихъ не вдержуватимуть. Першимъ по̂ддався прилуцкій воєвода Загряжскій, за нимъ — сосницкій Лихачевъ; батуриньскій Клокачевъ; глухо̂вскій Кологривовъ. Усѣхъ ихъ поприводили до гетьмана въ Гадячь, тутъ вони сидѣли якійсь часъ въ кайданахъ, а пото̂мъ ихъ задали въ лубеньскій Мгарскій монастырь. Стародубского воєводу Волконьского козаки замордували. Миргородскій и полтавскій воєвода спершу бажали во̂дбиватися, але хутко запевнилися, що имъ не встояти проти народу и по̂ддалися. Опо̂сля ихъ во̂двезено въ Чигиринъ до Дорошенка. Черниго̂вского воєводу Андрѣя Толстого полковникъ Само̂йловичь усовѣщувавъ, абы во̂нъ по̂шовъ слѣдомъ за другими воєводами: „Гетьманъ вже во̂дрѣкся во̂дъ Москвы и злучився зъ Дорошенкомъ, такъ московскимъ воєводамъ и царскимъ ратникамъ нѣчого робити на Украинѣ“, листувавъ Само̂йловичь. Толстой не послухався и велѣвъ спалити въ Черниговѣ головну частину мѣста, а самъ заховався въ засѣку и рѣшивъ оборонятися до останку. Писавъ до него и Бруховецкій, раючи лишити замокъ зъ гарматами и зъ усею зброєю и выбиратися у свою сторону, а не то, такъ похвалявся гетьманъ, що самъ рушить на Черниго̂въ. Толстой нѣ за що не згодився и держався до останку. За часъ повстаня отсе то̂лько въ Черниговѣ и не прогнали воєводы, подо̂бно, якъ попроганяли ихъ зъ усѣхъ останнихъ мѣстъ. Шереметевъ про колотнечу на Украинѣ оповѣстивъ Москву ще ранѣйше, нѣжь Бруховецкій росправився въ Гадячѣ зъ Огаревымъ и єго царскими ратниками. Въ Москвѣ спершу гадали, що Украина обурюється съ переполоху, во̂дъ того, що бъ по андрусо̂вско̂й умовѣ не перейшовъ Кієвъ по̂дъ Польщу, а за нимъ ще яка частина Украины. Незнатє самого змѣсту андрусо̂вскои умовы давало народови можливо̂сть, творити собѣ страшенни̂ маніѣ; вважаючи на се московскій урядъ, схотѣвъ вырядити на Украину гонця, що бъ во̂нъ, на великому зборищѣ вычитавъ андрусо̂вски̂ умовы. Але небавомъ Москва довѣдалася запевне, що наро̂дъ обуряється проти воєводо̂въ и проти податко̂въ на царя. Тодѣ зложили грамоту до гетьмана: урядъ московскій надававъ бурмістрамъ и во̂йтамъ право збирати царски̂ податки и що треба на удержанє ратнико̂въ, а воєводы, що бъ вже не посылали своихъ збо̂рщико̂въ. Въ грамотѣ вказували, що коли бъ во̂дъ усего украиньского народу прийшло проханє, ослобонити Украину во̂дъ царскихъ воєводо̂въ, то єго бъ ласкаво повитали. Дня 18. лютого въ Москвѣ довѣдалися про те, що за десять днѣвъ до того скоилося въ Гадячѣ и выслали царску грамоту до єпископа Методія; въ грамотѣ стояло, що Бруховецкій нето̂лько во̂дрѣкся во̂дъ по̂дданьства царю, але й во̂дъ христіяньскои вѣры и проливъ кровь тыхъ ратнико̂въ, котри̂ єго берегли, а ся кровь єму „наче другому Юдѣ розверне утробу“. Пишучи отакъ, Москва не тямила, що й Бруховецкій и Методій зъ однои яблунѣ яблука, тымъ-то запевняли Методія, абы во̂нъ всякимъ чиномъ во̂двернувъ наро̂дъ во̂дъ интриги, задати украиньскій наро̂дъ въ бусурменьску неволю“.
Того самого часу прибувъ у Москву польскій по̂сланець обсуджувати спо̂лку двохъ христіяньскихъ державъ Польщѣ и Московщины проти невѣрныхъ. Симъ по̂сланцемъ бувъ вѣдомый вже съ часо̂въ Выговского, Бенёвскій. На мо̂цно̂сть спо̂лки Польщѣ зъ Московщиною тодѣ такъ сподѣвалися въ Москвѣ, що въ царско̂й грамотѣ до Методія сю спо̂лку вважали нѣ бы справу цѣлкомъ вже певну, и говорилося, що ради заступництва Московского царя, Поляки бо̂льше вже не будуть заподѣвати надсиля Украинцямъ у вѣрѣ, абы лишень Украинцѣ во̂дрѣклися во̂дъ „бусурменьскои влесливости“.
Бруховецкій, зо̂рвавши зъ Москвою, росповсюджувавъ ворогованє до Москалѣвъ не то̂лько въ гетьманщинѣ, але по̂славъ зазывы и въ слобо̂дски̂ полки. „Польски̂ и московски̂ по̂сланцѣ, писавъ гетьманъ у своихъ зазывахъ, змовилися, що бъ обыдвѣ державы — Польща и Московщина, пильнували зруйнувати и до останку знищити нашу любу Украину, знѣвечивши усѣхъ єѣ мешканцѣвъ, не минаючи нѣ старого, нѣ малого. Довѣдавшись про такій лихій замѣръ, мы все таки, не бажали выганяти Москалѣвъ шаблею, а гадали, не проливаючи крови, выпровадити ихъ цѣлыми и провести ихъ ажь до самои московскои межѣ, але жь вони, Москалѣ, заразъ выявили свою потайну зло̂сть до нашого народу, не послухали нашои порады, а зазброившись, кинулися на христіянъ. Наро̂дъ, обороняючися мусѣвъ ихъ бити и такимъ чиномъ на нихъ окошилося те, чого вони намъ бажали. Небагацько ихъ втекло живцемъ“. Бруховецкій усѣхъ усовѣщувавъ выганяти Москалѣвъ зво̂дусѣль, де то̂лько вони є, а разомъ докорявъ мешканцямъ деякихъ мѣстъ и сѣлъ за те, що вони завели промѣжь себе усобицѣ. Гетьманъ вмовлявъ забути неприязнь до своихъ и встати на лихихъ ворого̂въ Москалѣвъ.
Гетьманъ не обмежувався самымъ лишень украиньскимъ народомъ, а задумавъ притягти на сво̂й бо̂къ и Донцѣвъ, имовѣрно прочувши, що й на Дону вже по̂днимається колотнеча, котра пото̂мъ розрослася въ ворохобню Стеньки Разина. Донцѣ въ бо̂льшости зъ роду були Москалями, але зъ Украиною звязувало ихъ те, що й вони були козаками и ненавидѣли царску власть надъ собою. Тымъ-то Бруховецкій й повернувся до нихъ, розсыпаючи передъ ними погану брехню. Примѣромъ въ зазывѣ до Донцѣвъ во̂нъ писавъ, що Москалѣ заслали свого верховного пастыря патріярху Никона на заточенє за те, що во̂нъ здержувавъ ихъ во̂дъ латиньскои єреси, що Москалѣ перейшли на унію и въ церквахъ своихъ дають правити службу Божу ксёндзамъ, и що Москва почала вже писати не своимъ а латиньскимъ письмомъ. Разомъ Бруховецкій працювавъ и въ друго̂й сторонѣ задля своихъ замѣро̂въ. Дня 2. цвѣтня Гамалѣя прибувъ въ Адріянопо̂ль и ставився зъ своимъ товариствомъ передъ султана. Турецка власть ласкаво повитала своихъ новыхъ по̂дданко̂въ. По̂сланцямъ Бруховецкого промовлено: „Зъ свого невымовного милосердя султанъ приймає усѣхъ, котри̂ приходять до єго порогу и крылами своєи обороны обгортує во̂дъ всякои образы. Всѣ, хто й першь зъ доброи волѣ перейшовъ въ по̂дданки отоманьскои порты, нѣколи не вбачавъ во̂дъ неи нѣчого несправедливого. Наша найяснѣйша держава, якъ здавна була непобѣдима и найсильнѣйша на увесь свѣтъ, така вона и нинѣ и при помочи Божо̂й такою буде вона й во вѣки до страшного суду“. Каймаканъ великого визиря въ ту жь годину оповѣстивъ польского канцлєра, що украиньско-рускій наро̂дъ перейшовъ по̂дъ заступництво цѣсаря, але цѣсарь згодився приняти єго не инакше, якъ заказавши козакамъ нападати на Польщу, съ котрою Туреччина нещо давно на вѣки погодилася. Въ турецке по̂дданьство лѣвобережна Украина переходила не съ по̂дъ Польщѣ, а съ по̂дъ Московщины, то сей перехо̂дъ нѣ въ якому разѣ не мо̂гъ здаватися Полякамъ за зрушенє мировои.
Въ маю султанъ вырядивъ на Украину двохъ чаушѣвъ: одного до Дорошенка, другого до Бруховецкого; то́му, що ѣхавъ до лѣвобережного гетьмана, султанъ препоручивъ зложити зъ гетьманомъ умову, що во̂нъ зъ Запорожцями и цѣлою лѣвобережною Украиною переходить въ по̂дданьство до султана. Небавомъ по̂сля того приѣздивъ до Бруховецкого ага Крымского хана и запевнявъ, що на по̂дмогу гетьманови прибуде татарска орда.
Отымъ нѣяко вже брехня Бруховецкого не могла затушити тои ненависти, що проти него жеврѣла мѣжь народомъ. Украинцѣ роздратовани̂ запровадженємъ по Украинѣ московскихъ воєводо̂въ и царскихъ податко̂въ, збираныхъ Москалями, не могли забути, що отсю новину завѣвъ на Украинѣ нѣ хто иншій, якъ Бруховецкій. До того жь ще й чоловѣкъ зъ него бувъ по звѣрски лютый. Лѣтопись якъ примѣръ єго лютости подає отаке: незадовго передъ своєю зрадою наказавъ во̂нъ прилюдно спалити живцемъ полковницю Гостру, якъ каже лѣтопись „за невеличку провину“. Старшина й полковники тежь ненавидѣли Бруховецкого, хочь за одно зъ нимъ и во̂дрѣкалися во̂дъ Московщины. Вони потайно вырядили по̂сланця до Дорошенка и запрошували єго прибути на Лѣвобереже и взяти гетьманьскій урядъ замѣсць Бруховецкого. Дорошенко перше ще листами запевнявъ Шереметева, що хочь у него и багато козацкого и татарского во̂йска, та во̂нъ нѣкуды не рушить безъ потребы и нѣякимъ побытомъ не бажає, що бъ кровь полилася по лѣвобережно̂й Украинѣ. Отъ же се во̂нъ писавъ на те, що бъ во̂двернути воєводини̂ очи и провести єго спостереженя. Одержавши потайни̂ запросины во̂дъ лѣвобережнои старшины. Дорошенко вырядивъ ватагу козако̂въ до Демяна Многогрѣшного, котрый нещодавно съ черниго̂вского полковника зробився генеральнымъ осаулою, и, запевне, бувъ оденъ съ тыхъ, а може й головнымъ мѣжь тыми, що запрошували Дорошенка. Згодя и самъ Дорошенко зъ во̂йскомъ переправився черезъ Днѣпро и простувавъ на Гадячь. Минувъ великій по̂стъ, прийшовъ Великдень, котрый того року выпавъ вельми рано, такъ, що Благовѣщенє припадало на свѣтлому тыжднѣ. Сей ро̂къ бувъ незвычайнымъ ще й черезъ те, що за мѣсяць по̂сля великодныхъ святъ трава ще не росла, не розтавъ снѣгъ и стояла зимова холоднеча. Отсе задержало вхо̂дъ московского во̂йска на Украину, котре провадивъ Ромодановскій, що бъ стихомирити ворохобню розведену Бруховецкимъ. Неранѣйше, якъ въ маю прибувъ Ромодановскій по̂дъ Котельву, сумѣжне мѣсточко гадяцкого полку. Въ Котельвѣ була вже чимала козацка залога, бо Бруховецкій наказавъ окрѣпити мѣста сумѣжни̂ зъ Московщиною.
Въ маю жь прибули до Бруховецкого Татаре по̂дъ урядомъ мурзы Челибея. Гетьманъ подарувавъ Челибеєви 7000 черво̂нцѣвъ, ридванъ съ ко̂ньми и двоє московскихъ дѣвчатъ, а орду подѣливъ на двоє: одну частину лишивъ у Гадячѣ, другу повѣвъ за собою въ похо̂дъ.
Ажь ось прибули по̂сланцѣ во̂дъ Дорошенка и во̂дъ митрополіты Тукальского. Перше и Дорошенко и Тукальскій напучували Бруховецкого во̂дректися во̂дъ Москвы и голубили єму надѣю, що Дорошенко зречеться гетьманованя, а во̂нъ самъ гетьмануватиме надъ цѣлою Украиною, абы то̂лько вона злучилася въ одно: отъ же тепереньки и гетьманъ и митрополіта зазывали Бруховецкого, що бъ во̂нъ зрѣкся гетьманьского уряду на руки Дорошенка, а сей обѣцявъ зъ своєи ласки лишити Бруховецкому на досмертне орудованє Гадячь и єго передмѣстя.
Трудно було бо̂льшь наглумитися надъ честолюбцемъ, якъ вдавшися до него съ такимъ несподѣванымъ зазывомъ. Бруховецкій збѣснувався и всю свою люто̂сть выливъ на Дорошенковыхъ по̂сланцѣвъ, наказавши закувати ихъ въ кайданы, а самъ рушивъ зъ во̂йскомъ нѣ-бы-то, що бъ обороняти Украину во̂дъ нападу Ромодановского; во̂нъ звелѣвъ, що бъ козацки̂ полки швидше прибували на злученє зъ нимъ. Во̂нъ не вѣдавъ тодѣ ще, що майже всѣ полки пристали до Дорошенка.
Дорошенко рушавъ на схо̂дъ по лѣвобережно̂й Украинѣ и зупинився по̂дъ Голтвою: перестоявши тутъ ко̂лька днѣвъ, на останку 29. мая допустивъ до себе московскихъ воєводо̂въ и уряднико̂въ, побраныхъ въ украиньскихъ мѣстахъ и перебувавшихъ до єго приѣзду въ Лубеньскому Мгарскому монастырѣ. Дорошенко хотѣвъ, що бъ вони заприсягли єму, та вони не по̂шли на се; тодѣ во̂нъ звелѣвъ по̂дъ вартою запровадити ихъ въ Чигиринъ. Довѣдавшись, що Бруховецкій рушає проти Ромодановского, Дорошенко взявъ на перестрѣчь єму и до̂йшовъ до Опошнѣ[2] тодѣ, якъ Бруховецкій перепочивавъ бо̂ля Зѣнькова.[3] Сюды Дорошенко вырядивъ до Бруховецкого десятёхъ сотнико̂въ и вымагавъ черезъ нихъ, абы во̂нъ зъ доброи волѣ во̂ддавъ Дорошенкови свою булаву, бунчукъ, коруговь и всю артилєрію. Розлютованый Бруховецкій взявъ по̂дъ варту отсихъ сотнико̂въ и запровадивъ у Гадячь, а самъ рушивъ на Опошню (се во̂дъ Зѣнькова трохи не 5 миль). Коли прийшовъ во̂нъ до Опошнѣ, такъ все козацтво обурилося и закричало: „Мы не по̂демо битися за Бруховецкого!“ а старшина почала дорѣкати єму такъ: „Мы тебе выбрали гетьманомъ, сподѣваючись съ тебе всего доброго, а ты нѣчого путнёго не вчинивъ, то̂лько кровь людска черезъ тебе лилася. Зрѣкайся гетьманованя!“
Чернь кинулася грабувати возы єго, такъ само, якъ колись по̂дъ Нѣжиномъ кинулася на Сомкови̂ и Золотаренкови̂ возы, коли выбрано на гетьмана отого жь самого Ивана Бруховецкого. Бруховецкій втѣкъ въ свою катрягу, гадаючи сховатися во̂дъ неминучои погибели; але до него заразъ прибувъ Дорошенко̂въ по̂сланець. Одна лѣтопись каже, що по̂сланцемъ бувъ брацлавскій сотникъ Дрозденко, а друга, що чигириньскій сотникъ Савва.
Бруховецкій сѣвъ на крѣсло въ своѣй гетьманьско̂й катрязѣ. Дорошенко̂въ по̂сланець мовивъ до него: „А йди лишень, тебе кличе панъ гетьманъ!“ и вхопився рукою за крѣсло, на котрому сидѣвъ Бруховецкій.
Бо̂ля Бруховецкого стоявъ давный єго приятель запорозкій, полковникъ Чугай, котрый теперь привѣвъ на службу до Бруховецкого ко̂лько сотень Сѣчовико̂въ. Во̂нъ не стерпѣвъ такого обходженя зъ єго приятелемъ и мушкетомъ давъ по̂дъ бо̂къ Дорошенковому по̂сланцеви такъ, що той повалився на землю. На гетьманьску катрягу кинувся натовпъ, почався гикъ, лайка, два сотники вхопили Бруховецкого по̂дъ руки и повели до Дорошенка. Правобережный гетьманъ стоявъ тодѣ на Сербиново̂й могилѣ, въ котро̂й були похоронени̂ ти̂ Сербы, що полягли въ бою Выговского съ Пушкаренкомъ.Побачивши Бруховецкого, Дорошенко промовивъ до него: „Чого ты такъ пиндючно во̂дповѣдавъ менѣ? чому зъ доброи волѣ не положишь булавы, коли козацке товариство не волѣє тебе гетьманомъ!“
Бруховецкій нѣ слова не промовивъ. Тодѣ Дорошенко велѣвъ повести єго и прикувати до гарматы, се була у козако̂въ така звычайна кара.
Наказуючи, Дорошенко махнувъ рукою. Розлютовани̂ козаки по свому зрозумѣли сей махъ: кинулися на Бруховецкого, пошматували на нему одежу такъ, що во̂нъ лишився въ чому мати породила. Пустилися бити єго рушницями, киями, палками и забили до смерти „немовь скажену собаку“. Запорожцѣ, що привѣвъ Чугай, изъ силы лѣзли, що бъ зупинити хочь трохи народну зло̂сть и повернути єѣ на Дорошенка, але жь нѣщо вже не могло спасти Бруховецкого, во̂нъ лежавъ вже мертвымъ, увесь синій во̂дъ бо̂йки. „Я не виноватый въ єго смерти, я нѣкому не казавъ вбивати єго“, говоривъ Дорошенко.
Коли колотнеча почала потроху втихомирюватися, Дорошенко̂въ братъ Андрѣй казавъ тѣло замордованого гетьмана зложити на во̂зъ, по̂дославши сѣна и повѣзъ єго въ Зѣнько̂въ; тутъ положили тѣло въ труну и одвезли въ Гадячь. Тѣло Бруховецкого було такъ знѣвечене, що близьки̂ до гетьмана-боярина люде, навѣть жѣнка єго ледви могла по̂знати єго. Єго по христіяньски похоронено, зъ гетьманьскою шанобою, въ Гадяцко̂й Богоявленьско̂й церквѣ, котра була збудована єго жь коштомъ.
Бруховецкій бувъ найдостойнѣйшимъ добуткомъ свого часу, такъ добре прозваного „руиною", розумѣючи руину несамого лишень матеріяльного, але й морального побыту въ краю. Жадо̂бный, лютый, хитрый, брехливый, чоловѣкъ безъ жадного идеалу въ житю, кро̂мъ свого особистого самолюбства, во̂нъ не вызначався нѣ далекоглядностю, нѣ вмѣлостю кермувати обставинами, съ котрыхъ користувався лишень хапаючись за нихъ, коли вони выпадали єму на руку. Въ гору по̂днесли єго усобицѣ, во̂нъ наткнувся на московску політику, не вмѣвъ справитися зъ нею, розгубивъ памороки и пропавъ стыдовищнымъ побытомъ. Москалѣ того часу у во̂дносинахъ до Украины трималися такои політики, по̂дсобляти тому, що, здавалося имъ, доведе до мо̂цнѣйшого звязку Украинцѣвъ зъ Москалями. Тымъ-то вони й почали лащити Украинцѣвъ, котри̂ выявляли передъ Москвою таке прямованє. Въ Украинѣ знайшлись таки̂ люде, котри̂ спостерегли, чимъ можна догодити Москвѣ, та черезъ те й самымъ по̂днестися. Филимоновичь бувъ першій, що симъ шляхомъ выйшовъ въ гору: за нимъ простувавъ Бруховецкій. Не скажемо, чи въ єго власно̂й головѣ сплодилася гадка, запродати украиньскій наро̂дъ Московскому урядови, чи єѣ шепнули єму въ Москвѣ, але мы бачили, що й єго самого, и старшину, котра ѣздила зъ нимъ, нагороджено въ Москвѣ и шанобами и выгодами за те, що вони згодилися завести на Украинѣ въ урядованю московскій ладъ, зломивши старосвѣтщину. Отже вызначилося одначе, що такій новый ладъ бувъ ще недоспѣлый и непридатный до украиньского житя. Отъ за си̂ то новины, та за люто̂сть Бруховецкого наро̂дъ лютувавъ на него такъ, що коли во̂нъ и продержався гетьманомъ, то лишень тымъ, що разъ-по-разъ коло него перебувала московска во̂йскова запомога. Коли жь московска політика вытворила на Украинѣ неминучій перевертъ въ долѣ народа, коли ота політика во̂дважилася половиною Украины поступитися по̂дъ польске панованє завсѣгди осоружне украиньскому народови, и коли черезъ те, и черезъ Андрусо̂вски̂ умовы въ народѣ заворушився острахъ, що бъ и лѣвобережна Украина не по̂шла по̂дъ Польщу, тодѣ годѣ вже сподѣватися на Москву. И Бруховецкій загубивъ голову! во̂нъ вдався въ супротивный бо̂къ и зрадивъ тому, що облагодѣяло єго и по̂днесло такъ высоко. Во̂нъ пропавъ страшенною, але достойною єго неморальности смертею. Въ народно̂й памяти во̂нъ не лишивъ нѣчого окро̂мъ ненависти и огидливости, а пото̂мъ вѣчного забутя!…
Переложивъ 1885 року Ѳ. Верниволя.