Світлішає гаїв багряний вир,
Мороз сріблить прив’ялі трави в полі,
А гляне день, - неначе із неволі,
И сховається за пругом неба й гір.
Палай, каміне, діб останніх друже,
І тй, вино, мені у груди влий
Гарячий хміль - від мук журби і стужи,
Частуй мене - у келп моїй!
Я - не в собі: вже - загубивсь і слід
Отих, з ким я б - запив печаль-розлуку,
Кому б - від серця я - потиснув руку
І побажав - веселих довгих літ!
Я п’ю один, уява зве - даремно:
Із друзів - ні один - не вируша!
Дарма вже і вслухатися, недремно:
Нікого - не чека, мовчить - душа!
