Скалки життя/Афарбіт
| ◀ Банда | Скалки життя Афарбіт |
Жовтий редикюль ▶ |
|
Я конче вирішив його вбити, цього капосного короля. Спочатку я довго вагався. Мій марксистський світогляд говорив, що особа в історії — ніщо, а індивідуальний терор є безглуздя. Але коли захорів т. Ленін, і я пригадав, що це є до певної міри наслідок есерівської отруєної кулі, коли фашистський наймит Конраді в Лозані убив по-злодіяцькому, іззаду, тов. Воровського, коли монархисти в Болгарії своїми бандитськими наскоками змусіли виїхати звідти наше радянське посольство — терпець мені увірвався.
Треба помститися. Це — раз.
А по-друге: хіба особа, видатна особа, не є тим організаційним центром, круг котрого купчаться певні класові сили? Тим конденсатором, звідки йдуть проводи на слух'яну периферію, слух'яну тому, що в тім конденсаторі-особі втілено авторитет цієї класової групи? Гай-гай! Авторитарність ще така сильна, така глибока. Багато, багато комуністів, як захорів т. Ленін, розгублено плакали: що ми робитимемо без нього?
Цей королик, що маю я його неодмінно вбити, ніякий геній, ніякий талант. Це сіра, звичайна людина. Але круг нього купчаться наші гетьманці, монархисти всіх кольорів, оргеші, фашисти, всяке контр-революційне сміття. Він — осередок їхнього мерзотного павутиння. Пірвати його — й всі липучі нитки розвіються, переплутаються. Доведеться плести наново.
Так. Я вже наважився.
Мій акт буде актом дезорганізації ворожого стану. Хоч на де-який час. Це — ніби на пиві бачимо налички „Баварія“, „Трьохгорне“. Я зірву наличку — хай підшукують иншу. Поки-то зазнайомлять із нею маси. Адже масам треба прапора, щоб маяв десь поперед колони. Нема прапора — за ким іти?
Я забув повідомити, де такі думки снувалися в моїй запальній голові.
Напівтемна „Bier-Halle“ близько королівського палаца. Туди ходили піячити ріжні челядники. Там я міг довідатися про всякі королівські звички, щоб винайти слушний момент для атентату.
Вже не вперше спускався я в цей закислий льох. І не один метр пива вихилив із локаями з королівських покоїв… Може ви не знаєте, як це пити пиво метрами? Напевно ні, бо метрична система ще в нас у проєкті. Так от, бачите, кельнер несе вам кружку пива, а під нею кружалко, сантиметр заввишки. Кричите:
— Ще кружку!
Наливає ще, а на стіл кладе друге кружалко.— Годі. Рахунок?
Подивився:
— П'ять кружалків — п'ять кружок. Що це ви сьогодня мало п'єте?
— Мало? К чорту з вашими кружалками, крамарі дріб'язкові, катеринщики! Давай доброго кухля. Покажу, як колись наші прадіди-запоріжці гуляли.
Та й гульнув же! Показав — на свою голову, бодай не згадувати… А винен був отой стариганчик — фельдшер із королівської амбулаторії. Сам би я не пив, його хтів укачати. Довгий на язик був лисий німець, як уп'ється. Ото й сьогодня верзе й верзе:
— Що ви думаєте: я таки простий собі фельдшер? Ні, мій любий! Моє ім'я знатиме всесвіт. Незабаром мій афарбіт уквітчає мені чоло лаврами великої слави. Вже десять років я працюю в хемичній лабораторії королівського університету й мої досвіди мають неодмінний успіх. Ось бачите:
він витаскав із кишені невеличкого слоїчка з якоюсь жовтавою рідиною, а з другої — маленький електрифікатор.
Але відразу знов ісховав: до нас наближався кельнер, несучи два великих глиняних чоботи з пивом. Ставлючи на стіл, пояснив:
— Тут по десять літрів у кожному. Колись наші бурші випивали на заклад.
— Ого, кажу: це як за часи Петра Першого на асамблеях „кубок білого орла“ фігурував? Ох, і п'янюга цей імператор пранцюватий був! Та й ці рейтарські чоботи саме на його ногу прийшлися-б. Бач, здоровецькі!
А ну-бо, мій славетній винахідцю — за ваш афарбіт, чи як там його, хоч і не знаю, кому й на що він придатній?
— О! аж підскочив учений фельдшер: на що він придатній! На що він придатній! Юначе, юначе! Тільки ваша юність рятує вас від мого презирства й зневаги. Чи ви читали колись „Невидимого“ Уеллса, цю чудесну казку? Її нема, цієї казки. Вона стала дійсністю, як стають дійсністю всі казки наших прадідів, перетворені в реальне життя могутньою силою сучасної науки. Незграбні цяцьки колишні катапульти перед сучасними броневиками. Так і „Наутилус“ Жюля Верна дитяча іграшка перед нашими підводними човнами. Цепеліни змусіли почервоніти від сорому примітивні мрії давніх фантастів. А я, я — королівський фельдшер, викину на смітник мізерну Уеллсову макулатуру — його „Невидимого“. Я реальними зроблю стародавні казки про шапку-невидимку. Ось вона тут, у цьому слоїчку.
І він витяг знов із кешені свої препарати.
— Слухайте, — пошепки продовжував німець, нахиляючись до мене: тільки вам, мій любий друже, я розповім уперше свою велику тайну, що криється в оцих препаратах. Я її сам ще не до кінця розгадав, але вже близько, близько…Божевільні вогники блискали в його старечих очах. Ясне діло — мені трапився маніяк. То що-ж: може й він знадобиться?
— Пиймо!
Ох, брати мої, товариші! Мабуть і запоріжці такими кухлями не бавилися. Аж ув очах замакітрилось…
А німець розповідав далі:
— Коли намастити щось оцим киснем і відразу пустити електричний ток із цієї машинки — матимемо реакцію, що перетворює ту річовину, робить її прозорою, як чисте шкло. Ви Уеллса пам'ятаєте? Ви розумієте, чому це так? Вона після цієї реакції не відбиває променів спектра, але пропускає їх крізь себе. Мій афарбіт робить речі невидимими. І ви питаєте, на що це може знадобитися?
— О, я вже розумію, — заперечив я: коли-б знаття, яка штука сидить у вашій кешені, ми-б не брали цих рейтарських чобіт. Хай-би давали кружалки, а ви-б їх потім наафарбітували. Так дешево можна піячити.
Німець розсердився, взявся був за капелюха й півником наскочив на мене:
— Я працюю не для цих кружалків. Коли моя практика обмежувалася досі клізмами для покоївок їх величностей, так це не значить, що я повік не переступлю цього становища. Ерліх уславився аж 606-им своїм препаратом, а далі був іще кращий — 914-й. Я їх маю за ці десять років теж кількасот. І я досягну свого, чуєте ви, молодий неймовіро?! — Ось Айнштейн усю фізику догори ногами ставить своєю теорією. Рушиться думка про незмінність елементів. А я порушу цілий вигляд їхній. Я здійсню казки Шехеразади і увійду невидимим у палац Аладина…
Несподіване думка майнула:
— А що, кажу: ви мені цього револьвера не зробите невидимим?
Німець підозріло глянув:
— Нащо вам невидимий револьвер?
— Та ні на що… Хочу вас перевірити та й годі.
— Перевірити, Хомо невірний! Перста в мою рану вкласти хочете? А що, як я вам докажу?
— Докажіть, а ну — докажіть, під'южував я, тим часом не забуваючи ковтати з мого чобота.
У льосі за димом і парою ледве можна було розглянути навіть сусідні столики. Але гамір уже вщухав: було запізно й кельнери загасили частину лямпочок.
Наш куток здавався якимось кабінетом середньовічного алхемика. Поставивши собі на коліна довжелезного чобота й умостившися глибше в драному фотелі, я поволі ссав кислувате пиво. А навпроти лисий німець у довгому лапсердаці порався коло мого револьвера. Машинка дзичала, шипіла, розкидаючи синенькі іскри, німець лаявся і знов починав мастити револьвера жовтавою рідиною із слоїчка, муркочучи щось у козлячу борідку.Мені здавалося, що він десь далеко, і я в якусь щілинку дивлюся на його поранку. А думка снувала мрії. От-би справді мені таку „шапку-невидимку“ А гей! І Петлюру-б укоцав з усіма його прісними, й усіх кандидатів колишніх, сучасних, і майбутніх на царів та гетьманів, і фашистським штабам переполоху наробив-би, й жандарям спокою-б не дав… Ех, ловко було-б! Та тільки бреше старий мізкокрут, порепана клізма німецька…
Ліниво думки перекочувалися. Ліниво пиво ссалося. Ліниво очі дивилися…
Аж гульк! Що таке? Чи справді револьвера немає? Чи я осліп?
Ні-ж-бо. Я бачу. Ось німців афарбіт під самим носом у мене сторчить. Під самісінькім носом. Аж солодко й трохи моторошно мені стало. Го-го! Так — це мені знадобиться. Це знадобиться…
Користуючись тим, що новочасний алхемик за своїми маніпуляціями не забував і прикладатися і вже з денця висьорбував, задравши чобота мало не по-під стелю, — я у той мент, як він устромив туди свою лису голову, притьмом ісхопив слоїчка й машинку й чкурнув через задні двері „біргалки“.
Вихорем примчав я на свою мансарду десь у глухому кварталі. Хе! Хай знайде. Та хоч-би й знайшов — я вже буду невидимий.
Три хвилині — і я вже голий. І буду голий ходити. То Уеллсів дурень мав собі забінтовувати голову, натягати рукавички, начеплювати на носа чорні окуляри… К бісу це все! Заважає.Ну, аби рідини вистачило. На ватинку — й обережненько мащуся. Тепер за електрифікатора. Тю, як лоскоче! Нічого, терпи, хлопче: як не отаманом, так славнозвісним терористом напевно будеш. Невидима кара! Треба буде скрізь записки лишати: „я, великий червоний месник, невидимою своєю рукою покарав цього контр-революціонера. Так буде й всім, хто насмілиться зняти блюзнірську руку на червоний прапор. Я скрізь і ніде. Нема рятунку від моєї руки. Бережіться невидимої кари“.
Вони спочатку сміятимуться, гадатимуть, що це витівки якогось божевільного анархиста. Але низка безумно-сміливих атентатів у несподіваніші моменти і в негаданих місцях переконає їх, що тут справа не така проста. Шукатимуть пояснень і не знайдуть їх. А тут іскрізь ці зловісні записки…
Надприродній містичний жах охопить їх. Він паралізує їхню свідомость, дезорганізує їхні лави, посіє внутрішню ворожнечу, недовір'я. Кожний замкнеться в собі й тікатиме від своїх спільників, бо не знатиме, де знайде його невидима рука червоного месника.
Го-го-го, старий німцю, я знаю, на що здасться твій хитрий витвір!
А машинка робила своє діло. Мої руки й ноги туманіли.
Нахилившись, крізь свій живіт я бачив, що було позад мене. Я став прозорий. Я став невидимий.Гей, чортова бідність! Чому в мене немає великого люстра? Хіба в це заляпане мушиним калом дзеркальце себе побачиш?
Та байдужки. Перевіримо це на вулиці. Чи бачитимуть? Ох, дурний: мало не почепив на невидиму голову бриля. Ти ще-б галоші узяв!
Ну, гайда!
Гола людина завжди почуває себе якоюсь легкою, й мені здавалося, ніби я якийсь безплотний дух. Кортіло стрибати, танцювати, кричати на ввесь голос. Та й побавився я, нівроку!
Ота товстозада перекупка на розі здавна викликала в мені безмежний гнів. Це як у поета Юліяна Шпола зі збірничка „Верхи“:
Рили, ми рили…
Вистьобали ввесь піт із жил, —
А пиката перекупка
Прийшла і сіла,
Заялозила в сало
Обрійний порив.
Так, так товариші! Доки там на розі сидітиме ця баба-перекупка — не повірю, що наступає соціялістична доба. Про це вже писав і ще писатиму. Бач, які очі свинячі на ряжці буряковій?
Ух, і затопив же я по цій ряжці! Аж перекинулась та спідницею накрилась, проти сонця задом виблискуючи. Закувікала свинею, заверещала, як тисяча грамофонів попсованих.Стою і сміюся: не бачить. Ага, стерво! Так ось же тобі ще, а ось іще, та й ще-ще, та й ще-ще та й ще-ще… Годі. Одвів душу.
Хм… Оце геройский вчинок. Побив перекупку революціонер. Здорово! Може, думаєш, від того соціяльні взаємини зміняться, скорше комунізм настане? Та-ак… Мій атентат, мабуть, того ж вартий. — Ет! знов вагатися? Гуляй далі, одволь душу…
Стрибонув в автомобіля: порожняком кудись перся. Не бачить шофер. Ну, вези. До театру? Добре. Подивимось. Що — „Фавст“? Гаразд. Там теж алхемя. Тільки професор Штейнах фавстів тепер инакшим способом робить і душ не купує.
Пішов проходом. Скинув брилика в якоїсь огрядної пані-непманки. Висмикнув із камзольки в когось годинника й кинув долі. Зірвав у генерала еполети. Сіпнув за бороду важного пузія. Дулею протяг по носі модника-джиґуна. Кинув недокурка в декольте розмальованої цяці. — Го! Скрізь скандал, башкет, ґвалт. Один на'дного нарікає…
Прямую далі — на сцену. Нехай в усі біноклі дивляться. Чорта зобачать! А з усіх боків так і лоскоче, так і кортить іще щось устругнути. Співає:
Дозвольте вам подать,
Красуню люба, руку..,
— От і не дозволю, дурню намащений! І вам там не дозволю спокійно баньки лупити, йолопи партерні! Невже ще й досі, у XX сторіччі, ця допотопна опера дає вам насолоду? Невже не винайдете иншого мистецтва, инших форм, достойних емоціяльности нашої переходової доби? Гробаки ви тлінні й гробацький смак ваш із вашими дуетами любовними й аріями передсмертними. Вампуки на вас мало, одоробала опероманські…
Ще-б і далі лаявся, сівши на суфлерську будку — так запнули завісу й по сцені забігали, шукаючи хто це тут збожеволів?
Тоді опам'ятався: ну чи не дурень? Так десь можна ввесь свій план провалити. Знатимуть, що між ними є якесь невидиме створіння, й будуть обережніші. Годі дитинчувати! Перевірку зроблено.
Пішов.
Ось королівський палац. Коло брами вартовий. Наближаюся й чхаю. Обернувся вусатий. Не бачить. У фіртку й до самого палаца. Довжелезні коридори. Два ґвардійці стоять біля якихось дверей. У ківерах, наче з наполеонівської ґравюри минулого сторіччя. Гуркнув клямкою.
— Хтось хоче ввійти.
Одчинили раптом, а я — туди. Бачу: заля, зеленим стола довженного вкрито. Навкруги у фотелях із різбляними спинками мастодонти лисі сидять. На грудях бинди ріжнокольорові, хрести, ордени. Раду радять. А на чільному місці сам король, що його мені вбити треба.
— Ну, знищити цю блошицю ще є час. Не втече нікуди. Відразу послухаю, що вони тут планують.І сів у куточку на канапі, що по-під стінкою стояла, саме проти „його величности“, самовільством великої.
А він таке промовляє до радників своїх:
— Московський Інтернаціонал розіслав своїх агентів іскрізь. Кожний наш крок вони стежать, прокляті. Ми непевні, що й тут, у цій залі нема їхнього шпигуна, що він не сидить десь на канапі…
Ой, лишенько! Мимоволі очі всіх перебігли стільці й канапи й опинились на мені.
— Чортів німець обдурив! Афарбіт нікуди не годиться. Збрехав панський підлизень і завів мене в їхні лабети…
Я подивився вниз. Мої руки лежать, чую, на моїх колінах. Крізь їх бачу позлочені цвяшки на фотелі й зморшки на його зашкарублій шкірі. Ні, фельдшерське зілля ще ділає. Я — невидимий. Чого-ж це всі так до мене придивляються?
Пересунувся в другий куток. Наче-б-то заспокоїлись.
А король каже далі:
— Їхні окремі аґенти нам нестрашні. Хай собі роблять, що хтять. Страшно тоді, як повстають маси. А маси повстають не від аґітації окремих людей. Їх аґітує життя. Ми мусімо так поводитися, щоб голоса цієї аґітації не було чути за иншими голосами. В цьому мудрість керовників держави. Хтось із тих комуністів сказав, що класа обдурити неможна. Але він сам може обдурити себе. І от я хочу мати провокаторів серед тих, хто загрожує тронові. Ми купимо тих, хто придурюється народніми приятелями. Хай брешуть пролетарям, хай показують не в ті двері. І хай сидять тут, між нами, яко наші спільники. На оцій канапі, близько нашого стола, місце представникам соціялістів. Дати їм їхнє демократичне „загальне й рівне“…
Знов усі облізлі голови обернулись до мене і в очах у них замерехкотіло здивовання. Де-хто навіть підвівся, щоб краще придивитися. Примарою, видимо, здавався я їм.
— От тобі й наафарбітувався! Що його робити? Посеред цих генералів я голий-голісінький. Без ніякої зброї. Це тобі не перекупка й не театр…
Тихесенько по-під стінкою почав пересуватися до дверей, оглядаючись на лисих опудалів. А вони дивилися мені в очі чи то страшучись, чи то дивуючись. Де-хто виймав хустку й протирав окуляри. Товстий фельдмаршал підвівся й попрямував до мене, придержуючи шпагу. Олив'яні очі втопив просто в мої.
— Ге! Це я стуманів, — раптом блиснуло в мене, і я прожогом стрибонув до дверей, перекинув дужого ґвардійця й затупотів по сходах. Навздогін постріл. Дарма! Хвилина — і я на вулиці. Ще кількось часу — і вдома…
Простерся на ліжкові, відсапуюсь і думаю — (дзеркальце в руці).— Що за пригода? Ось я дивлюся — і мене немає. А вони помітили. Неясно, але помітили. Чи, мо', очі в їх не такі? Очі?
І раптом думка:
— Стривай, любий мій! А як ти їх бачиш? Значить — у тебе очі непрозорі? Значить — у них одбиваються образи? Значить — твої очі видимі. Вони бачили мої зіниці десь у повітрі. А я, дурень зелений, повірив Уеллсовим казкам. Ех, мудродурче, разом із тим німцем безтямним.
З пересердя гепнув себе по лобі і… прокинувся.
Переді мною стояв кельнер і казав:
— Час пиварню зачиняти. Дозвольте за пиво одержати.
— А де-ж мій товариш подівся?
— Хто? Той дурисвіт невидимий, що з афарбітом у кишені носиться? Він тут усім гостям набрид, тільки ви його, видимо, не знали. Вже давно вислизнув, мов та ящурка.
— Чортів фельдшер! лайнувся я.
— Хто фельдшер? заперечив кельнер: ви краще подивіться, чи все у вас по кишенях. Це-ж аґент його величности…
Справді: крім револьвера, бракувало моїх документів — і липових і справжніх.
Ви думаєте, що я випив цілий чобіт? Помиляєтесь. Він стояв мало не повнісінький.
Не сплутуйте афарбіта з морфієм, бо будете, як і я тоді, заарештовані.
Москва 6-VIII-23 р.