Словянські народні казки/Король Коята
| ◀ Яговинки | Словянські народні казки пер.: В. Старий Король Коята |
Юрко з козою ▶ |
|
Був собі один король; звався він Коятою й мав бороду по коліна. Три роки жив він уже зі своєю дружиною, а дітей не мав. Дуже те короля засмучувало.
Одного разу виїхав король зі своєї столиці, щоб подивитися, що робиться у нього в королівстві. Розлучившися з королевою, вісім місяців проїздив він ріжними країнами, а на прикінці дев'ятого місяця під'їздив назад до своєї столиці.Того дня стояла страшенна спека й звелів король своєму по́чотові серед чистого поля нап'ясти намети і, щоб всі чекали до вечірньої прохолоди.
Од же почала короля допікати спрага, а поблизу, не було води. Палила вона його все дужче й дужче. Не довго думаючи, скочив король на коня й почав шукати по околицях, чи немає де там криниці? І справді, здибав криницю, а в ній вода така ясна, як кришталь, доходила аж до самого краю цямрини. Поверх води плавав кухлик.
Король Коята простяг руку до кухлика, але ж — дивна річ! — Як тільки хотів нетерпляче вхопити його то правою, то лівою рукою, — кухлик ухилявся й відпливав у протилежний бік. Не дається вловити, та й годі, неначе навмисне короля дражнить та дратує! Король перечекав, поки вода трохи заспокоїлася, підкрався тихесенько до того кухлика й хотів його вхопити обома руками. От же кухлик знову вискусував, мов рибка, пірнув на дно, а потім хутко виринув знову, ну, от навмисне короля ярить, та й тільки!
— А, нехай тебе вовк забере! — подумав король, — обійдуся й без тебе!
Нагнувся над криницею й жадібно припав до води, не дбаючи про те, що вся його борода пірнула у криницю. Коли ж досхочу́ напився й намірився вставати, не міг підвести голову, бо хтось у воді міцно вхопив його за бороду. І хоча король з усієї сили упірався, а головою трусив і на всі боки смикав, однак бороди вирвати не міг.
— Що бо там так мене тримає? Та пусти ж нарешті! — закричав він.
Ніхто не відповідав, тільки з криниці вирячилась на нього страховинна марюка: двоє великих зелених очей горять, як два смарагди; розчинена ротяка регочеться, показуючи два ряди блискучих, мов перли, зубів, висолоплений язик дражнить короля, а двоє великих клішнів цупко тримають його за бороду.
Королеві стало млосно; хотів закричати, але не мав сили й здалося йому, що він заворожений. Нарешті отямився й здобув голосу. У відповідь з криниці вчувся гугнявий голос, що говорив:
— Марні всі твої намагання, королю! Не пущу я тебе, аж поки ти не пообіцяєш віддати мені те, що маєш в своєму домі, але про що не відаєш!
Король, не розшолопавши, в чому річ, помислив: — Що б же таке мав я в свому власному домі, про віщо я не відав би? Я добре знаю все, що в мене є! — Й раптом відповів:
— Обіцяю, що віддам!
Гугнявий голос промовив:
— Ну, гаразд! Але ж дивись, виконай свою обітницю, бо коли не сповниш, буде тобі лихо!
Клішні розімкнулись й випустили бороду, а потвора пірнула на дно. Король витяг бороду з води, обтрусився, як селезень, аж всю свою шляхту оббризкав, за що всі йому низенько вклонилися…
Коли ж вони наближалися до столиці, то народ натовпом валив їм насупроти й вітав їх голосними викриками. З кремлевих стін били з гармат та гаківниць, а на дзвіницях дзвонили на всі дзвони. Коли ж король доїхав до палацу, то королева вже чекала його на ґанку, а по́пліч неї стояв перший міністр, тримаючи на руках єдвабну подушечку, на якій лежало гарнісеньке, мов ясний місяць, дитинчатко.
Тільки тепера розвиднилося в королівській голові, й почав король зітхати та гірко нарікати. — „Оце ж те воно й є, про що я не відав!“ — й голосно заплакав. Всі страшенно здивувалися, але ж ніхто не насмілився й слова промовити. Тоді взяв король дитину на руки, довго її милував, сам поклав її до колиски й, затаївши в серці своєму горе тяжкеє, королював собі далі, як і раніш.
Ніхто не знав його таємниці, тільки всі помічали його смуток. Увесь час очікував, що ось-ось прийдуть по його сина й заберуть у нього. Вдень не знаходив собі супокою, а вночі сон тікав його очей. Отже час минав, а ніхто не приходив. Що — день, що — місяць, що — рік короленко зростав і був на-прочудо гарним хлопчиком. Нарешті вже й король забув про свою пригоду.
Але якось одного дня виїхав короленко на полювання й, погнавшися за звірем, відбився від инших мисливців та й опинився далеко в густому лісі. Навколо було порожньо, чорні сосни затуляли о́брій, видко було лише маленьку полянку, що поросла густою травою та папороттю, а посередині стояла дупленаста липа. Зненацька зашуміла тая липа й вийшов з неї дивовижний дід: борода зелена, як барвінок, так само зелені й очі.
— Бувай здоров, королевичу Милане! — промовив дід. — Щось довго я тебе дожидався, давно вже час тобі нас одвідати!
— Хто ти? — спитав короленко.
— Дізнаєшся потім, тепера ж затям собі ось що: батькові своєму, королеві Кояті перекажи моє привітання та ще додай, що я його питався, коли він має заплатити свій борг?
По тих словах бородатий дід раптом зник. Задуманий через тую мо́ву повертався короленко. Коли ж приїхав до свого батька, промовив:
— Пан-отче, милостивий королю! Трапилась мені на полюванні предивна пригода!А потім все чисто росповів, що чув та бачив.
Король пополотнів:
— Біда, каже, мій сину наймиліщий, короленку Милане! — й полился в нього з очей сльози. — Прийшов час розлуки!
Та й признався йому в своїй таємниці, росказав і про свою обітницю.
— Не плач, не сумуй, мій батечку! — говорить йому короленко. — Не таке вже й велике лихо! Звели окульбачити мені коня, я собі поїду, а ви мене чекайте. Таємниці ж цієї ти нікому не росказуй, щоб часом пані-матка якось про те не довідалась. Коли ж не повернуся через рік, то вважайте, що я загинув!
Зготовили йому все на дорогу. Король дав йому злотий панцирь, меч та вороного коня. Королева повісила на шию хрестик з мощами. Поплакали й поблагословили в путь.
Їде короленко перший день, їде другий, третій, а коли четвертого дня почало сонечко сідати, прибився він до озера. Озеро рівне, мов люстро, вода висока, врівні з берегом, скізь довкола — пустиня. Відбивається у воді лише останній сояшний промінь, густі віти та зелений беріг. Навколо така тиша, наче все дрімає: ні вітрець не повіє, ні очерет не зашелестить.
Короленко Милан поглянув на озеро й бачить: пливуть по озеру тридцятеро чубатих сірих качаток, а на бе́резі, у траві лежать тридцять білих сорочок. Обережно зліз Милан з коня, підкрався по високій траві, вхопив одну біленьку сорочечку й сховався в кущі, чекаючи, що ж воно з того буде.
Качатка плавали по озеру, тріпотали крильцями, поринали у воду, вигравали на хвилях, а потім припливли до берега. Двадцять дев'ятеро підбігло до сорочок й кожне, ставши на землю, перемінилось на гарну дівчину. Прибравшись, дівчата побігли й десь щезли. Лише одна тридцята не насмілювалась виступити на беріг. Самітно плавала вона сюди-туди, жалібно скиглючи та перелякано витягуючи шийку. Потім політала над водою й знову спустилася на озеро. Побивалася так, що аж нарешті стало її короленкові шкода. От, він вийшов з кущів, а вона й промовила до нього людським голосом:
— Короленку Милане! Поверни мені мою одежу, я тобі за те віддячу!
Милан послухав: поклав сорочку на траві, а сам звичайненько відступився на-бік. Качечка вискочила на луки й короленко побачив прехорошу паняночку, яка тепер стояла навпроти нього. Була вона така гарна, така молода та ласкава, що того не можна ні в казці росповісти, а-ні пером списати. Зашарілася вся, простягає йому руку, а сама дзвінким голосочком, як срібна струна, й говорить:
— Дякую тобі щиро, короленку Милане, за те, що ти мене послухав: цим ти сам собі дуже прислужився. Я — донька чарівника Чорнуха, а зовуся Веленою. Тридцять молодих дочок має мій батько, панує він у підземному царстві, має багато палаців та силу всякого добра. Давно вже тебе він дожидає й дуже гнівається, що ти й досі не приходив. Однак ти того нічого не страшися, а роби так, як я тобі покажу. Як побачиш ти Чорнуха, підземного короля, то ти впади на землю й на вколюшках підповзай по землі до нього. Чи почне він на тебе ногами тупати, чи буде кричати або проклинати, — ти нічого не лякайся й ні на віщо не зважай, а все підповзай ближче. Що потім буде, — ти сам побачиш. Ну, треба нам поспішатися!Чарівна Веленка тупнула своєю манісенькою ніжкою, земля враз розступилася й вони обоє швидко спустилися до підземного царства.
Побачив Милан Чорнушин палац, увесь витесаний з палючого каміню-карбункула, що все під землею освічував ясніще за сонце.
Чорнух сидів на троні, на голові в нього була блискуча корона, замість рук мав він дві клішні й блискав очима, як двома зеленими каміннями. Короленко Милан, як тільки його углядів, враз упав перед ним навколюшки. Чорнух затупотів ногами, засвітив страшенно очима, а потім закричав так, що аж все затремтіло від його прокльонів. Отже, пам'ятаючи Веленчині слова, Милан посувався коліньми далі й далі. Чарівник все собі гукає та галасує, а Милан своє зна — підповзає ближче. Нарешті Чорнух голосно зареготав і промовив:
— Добре тобі порадили, щоб ти мене насмішив! Більше вже на тебе не буду сваритися та кричати! Вітаю тебе в підземному королівстві, але ж знай, що позаяк ти довго вагався й не приходив, мусиш тепера виконати три речі. Почнеш завтра, а тепер іди собі!
Два джури узяли тоді короленка дуже гречно за руки й повели його до світлиці, яку було вже для нього приготовано.
Другого дня вранці казав Чорнух покликати короленка до себе.
— Ну, каже він, сьогодня спробуємо, яку працю ти умієш виконати! На перший раз велю тобі, щоб ти за ту ніч збудував мені новий палац. Дах щоб був з червоного золота, стіни з мармору, а вікна криштальові. Наоколо будинку повинен бути роскішний садок, а в садку щоб був ставок та всякі химерні водограї. Коли з'умієш поставити такий палац, то заслужиш великої моєї милости, а не вибудуєш, — то так і злетить твоя голова до-долу!
— Ах ти, чортячий ти Чорнух! — подумав про себе короленко, — бач, що намислив! Ну, загинуло моє життя!
Повернувся до свого покою й сумно роздумував про свою долю. Але, вже як почало смеркати, прилетіла до нього бджілка, стукнулася в шибку, а далі й чує він її голосочок:
— Відчини! Впусти мене!
Милан одчинив вікно, бджілка улетіла в світлицю й перемінилася на красуню Веленку.
— Добривечір, любий королевичу! Чого це ти такий смутний-невеселий?
— Як же мени не сумувати, — відказує Милан, — коли твій батько загрожує позбавити мене життя?!
— Що ж ти надумав робити?
— Та що ж? — Нічого! Нехай звелить зрубати мені голову з плечей! Про мене: від смерти не втечеш, а двічі все одно не вмірати!
— Е, ні, любий юначе! Так не годиться. Не вішай носа: ранок від вечора розумніще! Отож лягай собі спати, а завтра, як устанеш ранесенько, — то палац уже буде збудовано! Ти ж тільки похожа́й собі з молоточком та постукуй по стінах.
Так усе й сталося. Ранком, ще вдосвіта вийшов короленко з кімнати, аж бачить і очім своїм не йме віри: дивом-дивиною стоїть палац та такий, що й не сказати!
Так само й Чорнух здивувався й теж сам собі не вірить.
— Дотепний ти хлопчина! — каже він Миланові. — Бачу, що добре в тебе руки привішено! Тепера спробуємо, скільки в тебе розуму та здогадки! Маю я тридцять дочок, прекрасних королівень. Ото ж завтра поставлю я їх усих перед тебе, а ти тричі побіля них пройдеш та й по третьому разу скажеш мені без помилки, яка з них моя наймолодча, на наймення Велена? Не вгадаєш — голова з плечей!
— „На цей раз, чарівниче, не вистачило тобі мудрости! Щоб я та не впізнав Велени?! Ні, вже що-що, а це мені буде найлегше!“
— Ні, не так-то й легко, як те тобі здаєтся, — забреніла бджілка Веленка, влітаюучи до нього в кімнату. — Коли б я не допомогла тобі, то було б чимале тобі лихо! Річ у тім, що нас тридцять сестер, а всі ми маємо однакове лице. І так ми всі подібні одна до одної, що навіть рідний батько розпізнає нас по одежі.
— Що ж я маю робити? — запитав Милан.
— Будь дуже уважним й добре додивляйся! Пізнаєш мене лише по тому, що мені на обличчя сяде мушка. Дивися ж, не помились!
Другого дня закликав знову Чорнух короленка Милана. Королівни стояли всі рядочком, нахиливши голови до землі, й усі до одної були однаковісенько одягнені.
— А ну лишень, розумна голово! — промовив Чорнух, — пройдися тричі біля тих красунь, а по третьому зволь нам показати, котра з них буде Веленка!
Милан пішов вподовш лави й поглядав бистрим оком. Але ж і справді всі вони були такі однаковісенькі, неначе все то була одна, що відбивалася в тридцятьох люстрах. Пройшов перший раз — мушки не видко. Пройшов вдруге — теж не має ні в одної на обличчі. Але, коли вже проходив потретє, — помітив, як потихеньку прокрадається мушка по гладенькому личку, а личко теє, мов жар, палає. Загорілося і в його серці, простяг він свою тремтячу руку та й каже:
— Ось вона — Велена!
— Та тобі наче сам чорт допомагає! — гугнявить Чорнух, розгнівано виблискуючи зеленими очима. — Твоя правда, ти вгадав і дійсно вибрав королівну Велену. А тільки я бачу, що то було не без хитрощів та крутійства; не иначе, що ти в спільці з дияволом! Але ж почекай! Через три години мусиш прийти сюди знову. Ми радо такого гостя вітаємо й залюбки допоручимо тобі ще й втретє свою мудрість виявити. Я запалю соломину, а ти, доки тая соломина не згорить, не зходючи з місця, пошиєш мені пару чобіт з халявами. Коли пошиєш, — добре, а не пошиєш, голова з плечей!
Сумний повернувся до своєї кімнати короленко Милан, куди ще раніш прилетіла бджілка Велена.
— Що ж це ти так засмутився? — питала вона.
— Та як же ж мені не сумувати, коли твій батько загадав мені нову мороку!? Маю шити йому чоботи та ще й з халявами! Та що ж я йому швець, чи що? Я ж таки короленко й не розуміюся на чоботарстві! Я ж не якийсь там мугиряка, й коли він себе величає підземним королем, то хай пам'ятає, що я те ж з королівського коліна!
— А що ж ти намислив учинити? — знову запитала королівна.
— Та що ж я маю на це казати? Чобіт шити я не вмію, от і край! Нехай рубає мені голову, пройдисвіт чортів!
— Ні, це не діло! Вже ж ми з тобою заручилися! То я попіклуюся про поміч. Або врятуємося вкупі, або разом загинемо. Мусимо тікати, бо вже нема иншої ради!
Потім Велена плюнула на вікно — її слина в тій хвилі примерзла на шибці. Тоді вона вивела з світлиці короленка Милана, двері замкнула, а ключ шпурнула далеко від себе. Взялися вони за руки й хутко подалися од тієї містини, якою пройшли до підземного царства. Потім вийшли на світ біля того ж таки озера й побачили, що на зеленому, вкритому травою бе́резі пасеться вороний кінь короленків. Ураз впізнав він свого пана, заржав, підскочив просто до нього та й став, мов вкопаний. Милан, не довго думаючи, скочив на нього, Велену посадив біля себе й, мов стріла, пустився в дорогу.
Чарівник Чорнух марно чекав короленка в призначену годину. Не дочекавшись, послав по нього своїх дворян, а сам дивувався, чого він так забарився.
Дворяне прийшли до хати й побачили, що двері замкнено. А коли вони постукали, то відтіль Веленчина слина озвалася Милановим голосом:
— Я зараз прийду!
З тією відповіддю повернулися посли до Чорнуха. Він знову чекав, чекав, але ж бачить, що короленко не приходить, тоді послав нових посланців. І знову така сама відповідь:
— Та я зараз прийду!
І знову немає.
Тоді вже розгнівався підземнй король та й каже:
— Та що ж це він з мене буде глузувати, чи що? Біжіть мерщій, виламайте двері й приведіть сюди негідника!
Побігли слуги й давай ламати двері. От же нікого в хаті немає, лише голосно регочиться слина. Чорнух так розпалився, що мало-мало не тріснув з гніву.— Ах, ти ж нікчема проклята! — загукав він. — Де хто є, всі мерщій за ним навздогін! Всіх вас повішаю, як що тільки він вам утече!
Почалася гонитва.
— Чую я далекий тупіт! — шепче Веленка, пригортаючись до Милана.
Короленко зскочив з коня, припав вухом до земли та й каже:
— То погоня за нами, й уже недалеко!
— Неможна гаятись, — говорить Велена, і враз перекинулася вона річкою, а Милана перемінила на залізний міст, його ж кониченька обернула в чорного гайворона. Та ще зробила так, щоб за мостом дорога розбігалася на три шляхи.
Летять гінці по свіжих слідах, але, прибігши до річки стали, мов вкопані: слід доходив лише до мосту, а далі зник. За мостом же дорога поділилась на три шляхи. Нема иншої ради, як вертати додому.
Страшенно гнівався на них Чорнух!
— Ах, ви йолопи! — кричав він несамовито. — То ж вони самі́ й були — отой міст та річка! Хутко назад! Та вже коли й тепер мені їх не приведете, то й не знать, що я з вами зроблю!
И знову почалася гонитва.
— Чую тупіт, — шепче знову Веленка Миланові.
Юнак швиденько зліз з коня, припав вухом до земли:
— Твоя правда: скачуть за нами, й уже недалечко!
Ту ж мить змінилася королівна Велена з Миланом та вороним конем на густий ліс, а в лісі було тисячі стежок та доріжок, та ще й так поробила, щоб гінцям видавалося, ніби лісом від них втікає кінь з двома їздцями.От прибігли вони до лісу по свіжих слідах, й погналися за тою маною, (а ліс доходив аж до межі владарства Чорнухового). Гонять вони та й гонять, а кінь з їздцями поперед них все скаче, тільки ж вони його ніяк не можуть наздогнати. Здається їм, що вже так близько, що от-от рукою вхопити б, але ж він лише перед них майне, а вхопити не дається. Й так вони опинилися аж коло місця, де вже починалося Чорнушине королівство, власне саме там, відкіля й в дорогу вони видалися. Тоді все перед ними зникло: не видко вже ні коня, а-ні того густого ліса!…
Чорнух осатанів, мов той пес на ланцюзі:
— Коня мені сюди! Я сам за ними поженуся!
І знову шепче Веленка Миланові:
— Чую далекий тупіт!
А він їй відказує:
— Женуться за нами, та вже й близько!
— От це вже нам лишечко: то вже сам Чорнух, мій лихий батько! Його сила та влада пропаде хіба що тільки біля першої церкви: не сміє він кинутись на церкву! Давай мені швидче свій хрестик та мощі!
Слухняно ізняв Милан з шиї хрест й віддав Велені, і ту ж мить змінилася вона на церкву, він на ченця, а кінь — на дзвіницю. А враз за тим прискочив до церкви й Чорнух.
— Чи нікого ти не бачив тута на коні, святий отче? — спитав він ченця.
— Ні, оце тільки що перед цим від'їхали короленко Милан з королівною Веленою. Як же!… Спинялися у нас біля церкви, поставили воскову свічку й веліли тебе привітати, коли ти приїдеш!
— А бодай вони собі в'язи скрутили! — вигукнув Чорнух, повернув коня й, ніби в нього голова зайнялася, подався зо всим своїм по́чотом додому, а всім дворянам звелів всипати гарячих.
Тим часом короленко Милан з Веленою їхали собі далі, вже не боячися нової гонитви. Вже й сонечко почало сідати й тоді побачили вони поперед себе в червоному соняшному спаді чудове місто. От, короленкові страшенно закортіло заїхати до того міста.
— Любий мій, Милане, — не заїзди туди! Не дурно ж мені так серце тисне туга, не передчуваю я нічого доброго, — просить його Велена.
— Та не бійся нічого, моя кохана! Заїдемо туди на годинку, оглянемо місто та й поїдемо далі!
— До міста в'їхати буде легко, тяжче буде відтіль повернутись! Роби, милий, як ти хочеш. Тільки ж будь обережним, бо вийдуть тобі назустріч король з королевою та їхньою дочкою. З ними буде гарнісеньке дитинчатко. Тільки ж ти його ні за що не цілуй, бо коли його поцілуєш, то враз забудеш про мене. І не буде мені більш життя на світі білому, помру я з смутку та з печалі! Тепер же буду тебе тута три дні чекати. Ну, їдь, коли вже тобі так закортіло!
Попрощався Милан з Веленкою й поїхав до міста, а вона зосталася, перекинувшись біля дороги на білий камінь.
Минув день, минув і другий, минув і третій, а Милана все нема та й нема! Не виконав він того, що йому радила Велена. Як уїхав був у місто, вийшли йому назустріч король, королева та їхня донька, прибігло й гарнісеньке дитинчатко, такий веселесенький пузанчик, а очка у нього, як зіроньки! От прибігло воно та так одразу й кинулось просто в обійми до Милана. Затьмарилась в тій хвилині його пам'ять й, вхопивши хлопчика на руки, зачарований його красою, він одразу почав його цілувати. Й ту ж мить цілком забув про королівну Велену.
Затужило з жалю серденько Веленчине. Перемінилась вона з білого каменю на блакитну квітку й зосталася при самій дорозі, що б там її роздушили подорожні. А на тій маленькій квіточці блищала роса…
Та сталося так, що найраніще тою дорогою йшов якийсь дідок. Углядів він синеньку квіточку при дорозі й узяв її з собою до дому, посадив у горнятко, поливав, доглядав та жалував. А з того часу, як приніс той дідусь до своєї хати синеньку квіточку, все од разу змінилося у нього в хатині. Коли він прокидався вранці, — в хатині вже все було прибрано, нігде тобі а ні порошинки! Чи прийде опівдні додому, — стіл йому застелено білим убрусом й смашний обід стоїть, вже на столі, тільки сідай та їж, скільки душа бажає!
Дивувався старий господарь, не знав, що собі й думати. Часами аж о́страх на нього нападав, й пішов він на пораду до баби-шептухи, що розумілася на чарах.
Чарівниця йому й росповіла й порадила:
— Устань, каже, у-досвіта, поки ще півні не співали, й пильнуй уважно навколо. Коли ж щось де-будь почне ворушитись чи шелестіти, ти швиденько підбіжи та й накрий оте хусткою!
Дідусь лежав цілу ніч, не зажмуривши жодного ока. Коли ось, як почало вже розвиднятися й до хатинки проскочив промінь вранішньої зорі, побачив він, що синя квіточка затрусилася, вискочила з горщечка й почала скрізь по світлиці поратись. И де вона проходила, там все враз було прибрано, сміття було заметено, а в печі розпалився вогонь. От дідусь хутко зіскочив з ліжка й прикрив синю квітку хусткою, а перед ним стала красуня-панна, королівна Велена.— Що ж це ти вчинив? — сумно питалася вона у дідуся. — Навіщо ти примушуєш мене жити? Мій наречений, короленко Милан мене покинув, забув мене!
— Твій короленко Милан саме оце збірається оженитись. Вже все приготовлено до шлюбу. Навіть гості вже поприїздили.
Гірко заплакала Веленка. Але потім витерла сльози, вдяглася просто, як селянська дівчина, й подалася до міста. Прийшла вона до королівської пекарки, та ж всі там були такі заклопотані, не було часу хоча б кому-будь на хвилинку спинитись: скрізь метушнина, гармидер, шум, стукотня, як в ступах. От підійшла Веленка до головного кухаря та й говорить до нього таким ласкавим голосом:
— Шановний мій кухарю, дозволь мені спекти весільну шишку для короленка Милана.
Кухарь, якому ніколи було й вгору глянути за працею, хотів був на неї розгніватись, але ж як тільки поглянув на дівчину, то й слово в нього в горлянці застряло: така вона була прехороша, й він ласкаво їй відповів:
— Ти в час прийшла, славна дівчино! Роби, що тобі сподобається. Я сам поставлю перед короленком Миланом твою шишку!
Швидко шишку було спечено. Тим часом запрошені гості посідали за столи й почали бенькетувати. Головний кухарь урочисто й поважно поставив перед короленком Миланом на срібній таці велику весільну шишку. Гості всі здивувалися, побачивши таку шишку, якої раніш ніколи ще не доводилося їм бачити. От же, ледве тільки короленко відбатував собі шматок, сталося щось дивовижне. Де не взявся сизий голуб з білою голубкою, вилетіли з тієї шишки, й давай собі по столу похожа́ти: голуб вперед, а голубка за ним, та все воркоче так жалісливо до голуба:
— Голубчику, мій голубчику! Почекай, не втікай! Знаю ж бо я, що забудеш і ти про мене так само, як короленко Милан про свою королівну Велену!
Зітхнув короленко, зачувши голубчині слова, схопився з місця й без пам'яти вибіг за двері. А за дверима вже стояла Велена й чекала на нього. Коло ж ґанку стояв окульбачений вороний кінь, нетерпляче иржав та бив землю копитами.
Не гаючи часу, скочив Милан на коня, вхопив в обійми Велену й мигцем вилетів з двору. Й летіли вони так, аж поки не прилетіли до королівства батька Миланового — короля Кояти.
От так зраділи король та королева! Впорядили вони таку бучну гулянку та пишний бенькет, що про подібний і чути нікому не доводилось. Покликали гостей й упорядили гучне весілля.
Гостей там було сила-силенна, а межи них на тім святі був таки й я. Пив я там і мед, і пиво, і вино, аж мені по бороді текло! Одно тільки мені шкода, що нічого в рот не попало!…
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Україні.
|