Словянські народні казки/Яговинки
| ◀ Старий собака | Словянські народні казки пер.: В. Старий Яговинки |
Король Коята ▶ |
|
Один чотирнадцятилітній хлопчина, бідолашний сирота, помандрував у світа́ шукати собі праці. Перший день проходи́в він марно, бо куди не приходив, скрізь йому відказували, що жадного робітника не потрібують.
Сумно було йому на душі й дуже не хотілося жебрачити. Пішов він далі й другого дня дійшов до самітньої пустки та й почув у середині якийсь тихий лемент. Двері було розчинено, й коли він тихесенько вступив у хатину, то побачив сліпого дідуся, який жалібно стогнав, нарікаючи на свою долю.
— Що ж я тепер маю почати? — бідував дідусь. — Кіз, що мене живили, вже не можу вигнати на пашу; вони загинуть, а з ними загину й я голодною смерттю! Хто пожаліє мене в моїй біді?Потім спинився та й міркує потихеньку:
— Марно стогнати, далеко-широко довкола немає тута живої душі; тута нікого не докличешся! — та зненацька й чхнув.
— Поздоров, Боже! — враз гукнув хлопчисько, що до того часу стояв собі нишком у куточку.
— Хто це мене лякає? — запитав дідусь. — Хто там?
— Не бійтеся, мій татечку, це-я, тільки я сам — Яначек! — відповів хлопець. — Ви ото чхнули, а я вам сказав: на здоров'я!
— Нехай же збудеться, що ти сказав, — одказує дідок. — Коли вже ти до мене зголосився, то я радо тебе вітаю. Певне, сама доля тебе до мене послала, бо спіткало мене велике нещастя. Подивися, що вчинили мені оті Яговинки!
І показав йому на порожні ямки під лобом, де повинні бути очі.
— Чим би я міг вам допомогти, дідусю? — поспитався Яначек, пожалувавши сліпого діда.
— Найсамперед вижени кози на пашу, — промовив сліпий. — Вони в кошарі зачинені ще з-учора. Але ж тільки не гони їх туди, на гору, бо так само й до тебе прийдуть Яговинки й виколупають тобі очі, як ото вчинили мені.
— Не бійтеся, таточку, я туди не пожену, — відповір хлопчик, щоб заспокоїти старого. Але ж з юнацької цікавости вже сам собі намислив, що як раз саме туди, на пригорок, і пожене, що б довідатись, які вони, оті лиходійки — Яговинки. Чував він не раз, що вони виколупують людям очі, але ж роблять те не силою, а лише підманюють своєю красою та хитрістю. Коли хтось близько до них приходить, тому вони уявляються, ніби якісь чарівні, прекрасні панночки й питаються, чи не хоче він їсти, або пити, та й залюбки приносять. Однак, коли чи їжу, чи питво від них приняти, то доведеться неминуче загинути, бо й страва, й питво їхнє отруєно сонними ліками. Отож, коли хтось тільки спробує їхньої страви, то й двох кроків далі не зробить, — мусить спати. От тоді й біда йому від Яговинок!…
— Хто ж не схоче від них узяти ні їжі, ні питва, того вони просять, що б дозволив себе розчесати.
Але ж і те чесання так само страшне, як страшна і їхня страва, бо хто лише доторкнеться своєю головою їхніх колін, ту ж мить уже й засне. Ото ж багато людей так вони одурюють й забірають у них очі. Так само й бідолашний дідусь з тієї халупки позбавився своїх очей. Напевне й до своєї хати не потрапив би, сердега, як би його не довели кози, яких він потім по́мацки позамикав.
Ну, то Яначек кози відомкнув і погнав їх просто на пригорок, а вони туди й самі поспішали, бо пам'ятали, що вчора там добре смакували гарною пашею. Звісно, вони не тямили, яке нещастя спіткало там їхнього господаря.
По дорозі Яначек нарвав бадилля з ожини, бо чував, що кожна Яговинка ловиться на ожинину, коли людська рука на неї те бадилля кине. Добре тую ожину він приховав, а кіз вигнав на горку й пустив їх пастися до-схочу.
Довго, чи коротко, але ж ось він бачить, що наближається до нього якась чепурна дівчина. Ще здаля показує йому такі гарні яблучка, яких він — відколи й жив — ще не бачив.
„Ага“! — подумав хитрий хлопчина. — „Чи ти часом не з тих клятих Яговинок? Тільки ж даремно ти на мене заміряєшся“!Тим часом дівчина наблизилась до нього й запитала:
— Парубче, чи не хочеш проквасити душку яблучком?
— Ні, я не голодний, гарна панночко, — відповів Яначек.
— Це дуже добре яблучко; можна ззісти його й неголодному. Повірь мені, воно дуже смашне!
— Я тільки на яблучка люблю дивитись, а відколи живу, ще жадного не ззів, — відказує хлопець.
— То може ти випив би медку? — запиталася панночка й хутко кудись побігла.
— Ну, однієї здихався щасливо! — міркував Яначек. — Але ж, дивись, як намагалася! Треба держатись міцно, що б не ошукали лихі дівчата!
Коли це вже біжить до нього дівчина, ще краща, як перша, й, держучи в руці золотого келеха, говорить:
— Любий юначе! Ти відмовив моїй сестрі й не схотів приняти від неї найсмачнішого в світі яблучка. То вже може б ти випив хоч цього солодкого медку? Я ж знаю, що ти хочеш пити, а це тобі дуже сподобається!
— Найкраща панно на світі! — відповів хлопець, — не годиться мені плямувати своїми простими губами твого пишного келеха. Та й взагалі я не вартий щось приняти від такої панни, що могла б бути оздобою королівського двору!
— Як же ти нас засмучуєш, як ти нами гордуєш! — зітхнула панна. — Моя сестра дома плаче, що ти погидував її подарунком, а тепер ти й мене так прикро ображаєш. Наша найбільша радість — кому-будь послужити, але й найбільше горе, коли нас от так одпихають! Я ще пошлю до тебе нашу остатню сестру; ради всього світа, не відмовляй їй, коли вона тебе про що проситиме, й прийми її послугу, яку вона тобі схоче зробити.
З тими словами вона відойшла, а натомість прислала наймолодчу сестру.
Яначек пам'ятав, що звичайно Яговинки живуть по-троє вкупі; тепер же в тому на-віч пересвідчився. От же міркував, як би то так викрутитись, що б ні на що не впійматись, бо ж дуже вже вони до нього причепилися, нема що казати! Й надумався він взяти їх хитрощами.
Коли це приходить і наймолодча сестра, ще краща за обох попередніх. Вона так ласкаво всміхалася до юнака, що той аж злякався: не було вже в нього певности, що витримає й цю спокусу.
— Ой, ти жорстокий хлопчику! — почала панночка. — Хіба ж ти не знаєш, яке ти горе вчинив моїм сестрам, що не поняв їм віри й не вволив їхньої волі!? Коли ж ти не хочеш всіх нас зробити нещасними, то принаймні не одмовляй мені й не погребуй моєю послугою. Дозволь мені себе вичесати, мій хлопчику!
— І як би я міг на таке наважитись, що б ти мене вичісувала?! — відозвався Яначек. — І як би я міг того допуститися, щоби твої тендітні й чисті пальчики дотокалися до моєї кудлатої й брудної голови!? Пробач мені, але ж я на те пристати не можу. Не хочу я согрішити проти свого серця!
Панночка почала його просити, умовляти, й так солодко та ласкаво уговорювала, що Яначек чув, як у нього от-от розмнякне серце. І коли б він на власні очі не бачив, що сталося зі старим господарем, — то не поняв би віри, що таке чудове створіння може ото так дурити людину. А тим часом, коли він ще міг перемогти себе, як до нього чіплялися ті дві, то проти третьої напевне не встояв би! Однак, згадавши ті порожні ямки замість очей, які бачив у лобі в старого діда, він аж затрусився й, набравшися рішучости, лукаво промовів далі:
— О, шляхетна панно! Я не навмисне засмутив твоїх сестер, і з великим жалем, повірь мені, відмовляюся від твоєї ласки, але можу дати свою згоду лише при одній умові. Ти вичешеш мене тільки тоді, коли спочатку дозволиш розчесати себе!
— Неслушна твоя мова; де ж таки видано, щоб хлопець та чесав дівчину! Ні, ліпше вже я тебе розчешу.
— То виходить, що ти не маєш довірря до мене; чому ж тоді я маю тобі вірити? — сказав хитрий хлопчина. — Ти ж сама прийшла до мене зі своїми бажаннями, чому ж тепер не хочеш погодитися, що б спочатку я зробив тобі ту послугу, яку ти сама мені зробити хотіла?
Й довго ще вони одно з одним сперечалися, одно одного умовляючи, аж нарешті панна згодилася. От же, ледве йому голову на коліна поклала, Яначек тихенько витяг свою ожинину й кинув її дівчині на ніжну шийку. Яговинка вхопилася за неї рукою, й пізнавши, що саме у неї на шиї, почала гірко голосити:
— Ах, лихий хлопче! Що ж ти вчинив зі мною за мою ласку?! Я ж тобі бажала всього доброго й хотіла зробити як найкраще, а ти мене мучиш колючками! Що це ти собі намислив?
— Нічого тобі, панно, я лихого не вчинив й нічого лихого не мав на мислі. Вітер заніс на тебе ожинове бадилля й воно упало тобі на горло. Я б залюбки його зняв, коли ж боюся, що б часом тебе не подряпати.— Ти не бійся, тільки скинь, мерщій скинь з мене, поки не заморив мене на смерть!
— Та ти скинь сама; я ж тобі кажу, що не насмію.
— Я сама не можу й поворухнутися: мене та тернина душить, як найважчий тягарь.
— То нехай тобі твої сестри поможуть, а я сам боюся й себе нею поранити, бо вона дуже колюча.
— Тобі з того нічого не станеться; я знаю напевне. Скинь же швидче, поки я ще не загинула.
Од же Яначек не вволив її волі, й мусила та панна покликати своїх сестер.
Прибігли сестри й, побачивши, що їхня сестра спіймалася, почали страшенно голосити.
— Скинь швидче тую тернину, порятуй нашу сестру! — благали вони.
— Зніміть сами, я ж кажу вам що боюся!
— Наші сили такі малі, що ми не можемо самі підняти того важкого й колючого бадилля!
— А ну лишень беріться всі втрьох разом та помагайте одна одній, а коли самі нічого не вдієте, тоді вже й я вам поможу.
Довго опиналися панночки, однак Яначек вступитися не хотів, й вони всі три вхопилися за ожину. Але ж тоді одразу всі почали страшенно кричати, щоб він їх швидче відпустив. А Яначек тим часом вхопив кінець бадилля й густо пообплітав дівчат.
Тепер, як вони всі були впіймані, почав Яначек говорити до них по правді, як слід:
— Я вас, Яговинки, впізнав одразу, і знаю я добре, що прийшли ви сюди зробити мені шкоду. Але ж тепер я вас не відпущу, аж поки бідолашному дідусеві, який сидить ото там, в халупці, ви не повернете його очей!Почувши своє наймення, Яговинки перелякалися, але ж ще якийсь час зрікалися признаватись й казали, що нічогісенько не знають ні про дідуся, ні про його очі. Тоді роспалився хлопець гнівом, вхопив всіх трьох сестер і потяг їх до халупи. Увійшов до хати й кличе дідуся, що б той пішов вкупі з ним, бо, мовляв, є для нього такий лікарь, що поробить йому нові очі. Старий, хоча й не дуже тому повірив, але ж радо згодився, бо хто б же не пішов по свої очі хоч і на край світа!?
В правій руці Яначек тримав лихих Яговинок, а лівою вивів дідуся з халупки. Коли ж вони прийшли назад на пригорок, попрохав Яначек старого сісти та відпочити, поки він приведе лікаря. Потім, відійшовши з Яговинками на-бік, почав їм загрожувати, що він їх на шмаття пороздирає, коли вони йому не скажуть, де подівали очі старого.
Довго Яговинки не хотіли признаватись, але, побачивши, що непереливки, повели юнака до однієї печері, що б він там очі вибрав сам, а їх відпустив на волю. В печері була сила силенна всяких очей і тяжко було вибрати з них потрібні. Були тут очі й усяких людей, було багато й звірячих. Нарешті вибрали Яговинки пару й понесли старому.
Та тільки ж, коли вложили їх дідусеві в ямки, то старий почав ремствувати:
— Ой, лишенько! То ж не мої очі. Ними я бачу лише самих котів!
Тоді Яначек напустився на Яговинок, що він їх на смерть повбиває, коли вони не дадуть негайно добрих очей дідусеві. Яговинки принесли знову ще одну пару, а коли старому їх в голову положили, то знову він жалівся, що бачить лише самих ведмедів.
Тоді Яначек не мав иншої ради, — і задушив найстаршу Яговинку. Страшенно перелякалися дві молодчі й пообіцяли віддати вже старому його власні очі. Принесли ще двоє й встромили дідові під лоба в ямки. Він, ледве трохи оговтався, а потім як не закричить:
— Нехай мене Господь милує, одже я бачу самих Яговинок!
Тоді Яначек, його розважаючи, й каже:
— Не бійтеся, тату, вони вже вам не зроблять шкоди: вони в мене в лабетах.
Вхопив потім обох разом і задушив ожиновим бадиллям. А далі всіх трьох кинув у болото.
Найпевніще, що ті три Яговинки були останні у всій Чехії, бо від того часу не було вже чутки, щоб де з'явилася хоча б одна.
Але, що Яговинки — лиходійні створіння, — про те знають добре й там, де навіть не чували цієї казки.
Не дурно ж на лайливих бабів та на лихих жінок скрізь говорять:
— Ну, то — справжня Яговинка!
Або:
— То — чиста Яга!…
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Україні.
|