Словянські народні казки/Старий собака

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку

СТАРИЙ СОБАКА.
(Словацька народня казочка.)

У одного чабана був старий собака, а звали його „Бодрик“.

Був той Бодрик старий-престарий пес: вже не мав він жодного зуба, шкутильгав на одну ногу, скрізь в нього по шкурі були шрами та рубці від вовчих зубів. Але ж він завжди був щирим приятелем чабанові й невідступним охоронцем його отари. Та тільки, що все те варт, коли він був занадто старий!?

— Ет! Час вже старого собаку на смітник! — якось промовив чабан. — Навіщо я буду воловодитись зі старим псом, коли може доглядати моїх овець і молодий?

От і вигнав він старого Бодрика на смітник й нічого не дав йому їсти. Ліг бідолаха на смітнику та й плаче.

Прийшла ніч. Молодий пес заліз у будку та й заснув. А старий, звиклий і під час сну чути кожне шамотіння, навіть і на смітникові спав лише напів-ока. Коли це вчув він вовка. Підвівся, хотів був хутко перескочити тин, але ж ноги в нього підгинались, бо з голоду він вже зовсім охляв.

Сумний ліг він знову на землю й міркував сам собі: „Як що мене господарь не нагодував та вигнав, то нехай же йому вовк забере вівцю!“ Й зостався собі лежати, а-ні навіть не загавкав. Молодий пес тим часом міцно спав, вовка не чув, і вовк тихесенько виніс із загороди найкращу вівцю.

Вранці, коли прийшов чабан доїти вівці, то доглядів, що вже однієї нема: забрав її вовк. От тепер прецінь зрозумів він, як кепсько молодий пес доглядає його добро, й шкодував за старим собакою.

— Ет! Напевне, коли б отару доглядав старий Бодрик, то не виніс би вовк овечки! — сказав господарь та й покликав старого пса до себе, погладив його й добре нагодував. Бодрик вертівся у нього біля ніг і цілком з того був задоволений.

Вночі він не пішов на смітник, але не поліз і до будки, а похожав навколо отари, ніби сподівався, що вовк, ззівши одну вівцю, неодмінно приплуганиться й за другою.

І справді, вовк прийшов цілком певний, але мусив втерти собі губу.

— Чого тобі тута треба? — сердито загарчав на нього Бодрик, коли той наблизився до отари.

— Як то, чого треба? Вівці треба! — відповів вовк.

— Чи бач, псявіро, так я тобі й дам вівцю! — промовив йому Бодрик.

— Ну-ну, чого там! Давай хоч одну, ми можемо взяти її в спілку!

— Ніяких спілок у мене з тобою бути не може. Вчора мене пан мій не нагодував, був я голодний та охлялий, — ото ж через те й дав тобі вівцю. Але ж сьогодня господарь мене нагодував, я тепера дужий і овечки тобі не віддам!

— Ну, коли ж так, коли не даєш вівці, то будемо ми з тобою битись! — каже вовк.

— Про мене, як що тобі кортить, то ходімо й битись! — відказує Бодрик. — Тільки-но зачекай, поки скінчу вартувати, а потім я прийду до лісу й там порахуємось!

От, коли вже вовк побачив, що вівці йому не дістати, то й пішов собі, але намислив на старому собаці помститися. Ото ж покликав він ведмідя та лисицю собі на поміч. А пес, знаючи вовчі звичаї, те ж сам до ліса не пішов, а взяв собі на підмогу куцу свиню та старого кота — приятелів з свого ж таки двору.

Побачили ведмідь та лисиця шкутильгавого пса, старого кота та куцу свиню, що вони йдуть до лісу, та й дуже настрашилися.

— А дивістеся, братіки! — загукав ведмідь, — як отой перший каміння набірає, щоб нас ними бити!

(Він бо гадав, що пес нагинається за камінням, як той лише шкутильгав!)

— А той — другий, — закричала лисиця й собі, — вимахує шаблею біля боку!

(Їй здалося, що кіт, який крутив хвостом, махає шаблею, що нею буде їх бити.)

А як зачули вони потім хрюкання куцої свині, то вже й зовсім перелякалися. Ведмідь швидче видерся на дерево, а лисиця скочила в терни.

Тим часом приятелі увійшли в ліс, а кіт мурчить собі безупинно: „втрн, втрн, втрн, втрн!“ Почула те лисиця та й думає, що він каже: в терен, в терен, в терен!“ — вжахнулася, вискочила з кущів та мерщій до хащі!

Куца ж свиня враз почала під деревом, на якому ведмідь сидів, хрюкати: „гор-гор-гор-гор!“ — Ведмедеві ж здалося, ніби вона говорить: „вгору, вгору, вгору, вгору“! й сама збірається видряпатись на вершечок. Він перелякався, хутко з дерева зсунувся та як не чкурне!…

Побачив вовк, що його товариство повтікало, давай і сам на-втьоки!

Ото ж старий Бодрик опанував бойовищем і веселий, вкупі зі своїми приятелями, повернувся додому.

І з того часу йому вже добре велося у чабана аж до самої смерти…


Суспільне надбання

Ця робота перебуває у суспільному надбанні у Сполучених Штатах та Україні.


  • Робота перебуває у суспільному надбанні у Сполучених Штатах, тому що вона опублікована до 1 січня 1927 року.
  • Термін дії авторських прав на цей твір в Україні закінчився до 1 січня 2001 року, коли почала діяти нова редакція закону України про авторські й суміжні права, що збільшила термін дії копірайту з 50 до 70 років.
  • Автор помер у 1943 році, тому ця робота є у суспільному надбанні у тих країнах, де авторське право діє протягом життя автора плюс 75 років чи менше. Ця робота може бути у суспільному надбанні також у країнах з довшим терміном дії авторського права, якщо вони застосовують правило коротшого терміну для іноземних робіт.