Перейти до вмісту

Словянські народні казки/Юрко з козою

Матеріал з Вікіджерел

ЮРКО З КОЗОЮ.
(Ходська народня казочка.)
Був собі один король та й мав він доньку, якої ніяк не міг розсмішити: так вона й була завжди смутна та невесела. От і оповістив той король, що тому, хто так зробить, щоб вона засміялася, він її віддасть за жінку.

А був в тій стороні один пастух і мав він сина, якого звали Юрком.

От якось той Юрко й говорить:

— Я таки теж піду, може б я її розсмішив! Я від вас, тату, нічого не візьму, тільки саму козу.

А батько йому й одказує:

— Про мене, йди!

А коза та була не проста: коли було Юрко тільки схоче, то вона кожного біля себе вдержить, і мусить при ній той чоловік зостатися.

Так от взяв він тую козу й пішов. І зустрів він такого чоловіка, що держав одну ногу на плечі.

Юрко й питається:

— Чого то ти задрав ногу на плече?

А той йому:

— Бо коли я її з плеча скину, то враз скочу аж на сто верстов!

— Куди ж ти йдеш?

— Іду я найматись, хто мене візьме, тому й служитиму.

— То ходім зо мною!

От і пішли вони далі та й спіткали ще одного, у якого на очіх висіла дощечка.

— Що то в тебе на очіх дощечку причеплено?

А той:

— Бо, як тільки я її зніму, так буду бачити аж на сто верстов.

— Куди ж ти йдеш?

— Та йду найматись. Може ти хочеш мене взяти на службу?

— А чому й ні? — Візьму, ходім зо мною.

Пройшли вони трішки, аж зустрічають ще й третього. Той мав під рукою пляшку, а замість затички тримав у ній пальця.

— Чого то ти там пальця держиш?

— Бо як би я його витяг, то одразу можу водою досягти аж на сто верстов, та ще й кожного забризкаю. Може, ти хочеш і мене взяти до себе на службу? З того може вийти твоє щастя, а наше тако ж!

А Юрко йому на те:

— Ну, то ходім!

Прийшли вони до міста, де був той король, накупили стрічок та й одягли їх на свою козу. Коли ж прийшли вони до одного шиньку, то там вже було відомо, що йдуть, мовляв, такі а такі люде. І велено було дати їм і їсти, й пити, й усього, що тільки вони побажають, а за все те сам король заплатить.

От вони свою козу самими стьожками пов'язали й віддали її шинкареві в сіни, що б він її там доглядів. А шинкарь відвів її далі, до другої хатини, де ночували його дочки.

Ось тут Маруся й каже:

— Ех, як би ж то мені хоч одну таку стьожечку! Піду я лишень та від'яжу якусь від кози!

А Домаха їй і перечить:

— Не ходи, каже, бо він вранці впізнає.

От же перша не послухала та й пішла до кози. Приторкнулася вона до кози та й не може руки відняти, мов прикіпіла. А коли ж Маруся довго не верталася, то третя — Катерина — й посилає другу:

— Піди там по неї, чого вона бариться?

Пішла тоді Домаха та й обняла Марійку за плечі:

— Ходім, не займай краще! — сказала, а вже руки назад відтягти не може!

От тоді Катря собі й каже:

— Та годі вам, не повід'язуйте ще всіх стьожок!

Та й собі пішла й лапнула Домаху за спідницю. І знов таки не могла відійти геть, так і зосталася вкупі з ними.

Ото ж вранці прийшов Юрко по ту козу, та й вивів їх усих з хати: й Катерину, й Домаху, й Марусю. А шинкарь ще спав.

Пішли вони вулицею, а староста дивиться з вікна та:

— А-гов, Катеринко, що то, що то таке? — гукає.

А потім вибіг на вулицю, вхопив її за руку, хотів її відтягти, та й сам при них зостався. Потім гнав поуз пастух корів на пашу, а бугай і зачепився за по́хід та й собі до них ув'яз. І його Юрко поволік далі.

От, коли вони так прийшли аж до палацу, то їм на зустріч вийшли слуги й росказали про все тому королеві:

— Ой, пане ж наш! От так кумедію маємо! Були тута всякі штукарі, але ж такого ще ми й не бачили!

Тоді теє королівське дівча швидче вивели на ґанок, а вона ж як поглянула, та як не зарегоче, аж увесь палац затрусився.

Тоді почали Юрка розпитувати, хто він такий? А він їм і признався, що він пастухів син, а кличуть його Юрком.

А вони тоді:

— Ну, кажуть, з цього пива не буде дива! Коли він з такого простого роду, то так, аби-як дівча йому віддавати не можна. Мусить ще щось инше зробити! Він їх і питається:

— А що ж саме?

— Та що ж, — кажуть вони йому, — он там, аж за сто верстов відціля є така а така криниця. Коли ти з неї за стільки-то хвилин принесеш оцей кухлик води, тоді дістанеш тую дівчину.

Тоді Юрко й каже тому, що тримав ногу на плечі:

— Ти говорив, що, коли скинеш тую ногу, то опинишся аж за сто верстов.

А він йому:

— Казав, і я того докажу!

Скинув ногу, скочив та й був там. Але ж минуло вже чимало й часу, пора б йому й назад повернутися, а його все нема. Тоді Юрко й каже тому, другому:

— Ти оповідав, що коли знімеш зі своїх очей оту дощечку, то можеш бачити аж на сто верстов. А поглянь лишень, що ж він там таке робить?

— Гей, пане, та він бо там лежить! Гей, гей, панюню, та він же там заснув!

— Це справа кепська, — каже Юрко — швидко вже й час мине!

От же той третій, що оповідав, ніби-то, коли він свого пальця вийме, то добризкне аж на сто верстов, як тільки Юрко йому звелів, як пирскне!

— А ну, дивись краще, чи він там ворушиться?

— Еге, пане! Він уже встає, утирається, о, вже набірає воду!

А той тільки раз плигнув і вже був тута, саме в час.

От же ж ті, королівські, почали Юркові говорити, що мусить він ще раз їм довести свою спритність. Кажуть йому, що там, десь у скелях є такий звірь, однорожець, який в тому королівстві вже багато людей понищив. От, коли, мовляв, він того звіря зо світу зжене, тоді вже теє дівча за нього дадуть.

Узяв Юрко своїх людей і подався до того лісу. Прийшли вони до такої хащі, з самих смерек. А там було аж троє звірів, й мали вони там своє кубло, в якому й берложились. Набрали люде каміння та ще смерекових шишок, та й полізли на вершечок дерева. Коли ж тії звірі полягали до свого кубла, як шпурнули тії люде камінем на того, що був однорожець! А та звірюка тоді й каже другому:

— Та не лізь ти до мене, дай спокій!

— Тю на тебе, відповідає другий звірь, я ж тобі нічого не роблю!

Тоді ще раз люде з-гори того однорожця камінюкою.

— Я тобі кажу: дай мені спокій! Це ж ти мене вже втретє зачіпаєш!

— А я тобі кажу, що я тобі нічого не роблю, відчепися ти від мене!

Та як зчепилися ті звірі й покотились клубком. А той, однорожець, роспалився й хотів проткнути другого звіря. От, як розженеться він, а той звірь шусть на-бік, так він і загнав свого рога у дерево й не міг уже відтіль його визволити. Тоді ті люде з дерева позлазили додолу: двоє звірів утекло, а тому третьому, однорожцеві, відрубали голову, взяли його на плечі й понесли до палацу.

Як побачили королівські, що Юрко й це завдання виконав, то й кажуть собі:

— Що ж тепер мусимо робити? Виходить, що треба йому віддати дівча!

— Е, ні, пане, — говорить один з служок. — Того не можна! Де ж це видано, що б королівська донька та припала такому мурлові? Мусимо його просто якось уколошкати, та й край!

Те королеві подобалося й він звелів зробити так, як той слуга порадив.

Але ж там була одна наймичка. Прибігла вона до Юрка та й каже:

— Біда тобі буде сьогодня, Юрку! Хотять тебе життя позбавити.

А Юрко їй і відповідає:

— Чи бач, як ізлякала! Мені ще як було дванадцять літ, то я вбивав по дванадцять за одним махом!

Тільки, звісно, він того не признався, що то було так: коли якось спекла йому ненька солодкого пиріжка, а на нього злетілося аж дванадцятеро мух, то він дійсно убив їх за одним махом.

Коли ж ті, королівські, таке зачули, то й ухвалили:

— Не инакше, кажуть, як доведеться його хіба тільки застрелити!

От потім пошикували вони військо, що б ніби зробити йому урочисту параду перед королівським ґанком. І коли він мав вийти наперед, то вояки повинні були його застрелити. Але ж він не був дурний, та й звелів тому, що мав пальця замість затички:

— Ти — говорить — казав, що, як витягнеш з пляшки пальця, то враз усіх позабризкуєш! А ну, мерщій виймай пальця!

— Добре, пане! Я їм враз свого докажу!

Та як висмикне пальця, так усім до одного очі й позаливав; от воні всі одразу й посліпли й жоден нічого не бачив.

Тоді королівські, як те угляділи, що ні в сих, ні в тих, та й кажуть йому, що б ішов, а вони віддадуть йому теє дівчатко.

Потім зробили йому чудові королівські шати, та й було весілля.

І я таки на тім весіллячку була: скільки ж там музи́ки грали, співали, їли та пили! Було там і мняса, й шишок, і всякої усячини повні коші́, а горілки повні відра.

Сьогодня я туди пішла, а вчора вже й назад повернулася. Знайшла яйце між пеньків, шпурнула його одному на голову й зробила йому таку лисину, що має він її ще й доси!…


Суспільне надбання

Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Україні.


  • Робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах, тому що вона опублікована до 1 січня 1929 року.
  • Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Україні, де авторське право діє протягом життя автора плюс 70 років.
  • Автор помер у 1943 році, тому ця робота є в суспільному надбанні в тих країнах, де авторське право діє протягом життя автора плюс 80 років чи менше. Ця робота може бути в суспільному надбанні також у країнах з довшим терміном дії авторського права, якщо вони застосовують правило коротшого терміну для іноземних робіт.