Баран вийшов, усе ще похитуючи головою, мов сам собі не вірячи.
— Що се з ним? — питав Євген конципієнта.
— Не розумію.
— Видно, в його голові щось засїло. Він натякає на щось, а не хоче сказати.
— Я заходив до нього пару разів до його хати, — все клячить перед образом і молить ся. І очі в нього мов заплакані.
— Чи не ходить він на ту єзуїтську місію?[1] — запитав Євген.
— Розумієть ся, що ходить. Здаєть ся, минулої суботи сповідав ся перед Єзуїтом. А підчас одного казання дістав нападу епілєпсії — на фякрі його привезли.
— Доведуть хлопа до божевілля, от що! І так доводять баб до гістерії, до галюцинацій, до того, що їдять землю та морять ся голодом. А сьому бідоласї не багато треба, щоб зовсїм збити його зпантелику. Припускаю, що Єзуїт наговорив йому всякої всячини і ще й покуту завдав за те, що служить у Жида.
На тім розмова ввірвала ся. Євген засїв до своєї роботи. Він вибирав ся на кілька день із дому; треба було дещо зреферувати, дати диспозиції конципієнтові й писарям.
В пятій на подвіррє заїхав фякер. Євген був у своїм покою й кінчив пакувати ся. Застукано у двері, і ввійшов Баран.
