пами сміття тут і там, з теребовельськими[1] тротоарами, з двох боків до ринку виходили жидівські склепи, в сїнях домів сидїли при своїх столах там булочницї, там крамарки зі стьожками, иглами, шилами, камінями до гострення кіс, ременями й шапками, там шевцї з угнівськими[2] чобітьми або олїярницї з олїєм, що ширив на сто кроків довкола душний, неприємний сопух. Бруд, занедбаннє — отсе було головне, що кидало ся в очі і у всї змисли в тому містечку і в тім ринку. Щось спирало груди, очі втомляли ся, блукаючи по самих непринадних предметах, думки робили ся понурі. В торгові днї на тім ринку й на тїсних вуличках та торговицях ішла пекельна гармонїя: квичали поросята, ревли воли, скрепіли немазані колеса, кричали, гейкали та сварили ся селяни, шваркотали Жиди, викрикували свої товари перекупнї, протискаючи ся поміж вози, а на возах то плакали, то проразливо свистали дїти, взяті до міста на те тільки, аби було кого лишити при конях, поки старі поорудують на підсїннях, по склепах та по шиночках, що їм треба й не треба. Вереск і гармідер, пяні співи й завзяті »торги« рвали слух; щоб тут міг хто весело, щиро сміяти ся, чути себе свобідним і вдоволеним, — се видавало ся чимось диким і невідповідним до сього місця, не до лиця його загальній фізіономії.
І гумниський суд своїм виглядом достроював ся до тої фізіономії. Камениця не стара ще, але
