стину галицької суспільности, яку встиг досі пізнати.
— Machen Sie aber mich nicht unsterblich[1]! — зажартував він сміючись. А потім додав:
— Ну, покажіть, як ви беретеся до цього. Хочу бачити, що ви переняли від оцього пана Зо́ля. — [Не знаю чому, може зі своєї вродженої нелюбови до французів, Лімбах завсіди називав Золя якось ущіпливо «пан Золь», мабуть покриваючи тою ущіпливістю симпатію, яку в глибині душі почував до цього письменника].
Найближчим разом я приніс і прочитав Лімбахові свою «Лесишину челядь«. Початок подобався йому.
— Гарно, гарно, — буркотів. — Є певна мелодія, є й пластика, і невеличкий чуттєвий підклад. Ну, ну, далі!
Але коли я дочитав до кінця, він зморщив брови.
— Пощо ви попсували ідилію? Початок заповідав ідилію, а ви при кінці набовтали якогось квасу.
Я сказав, що в мене зовсім не було наміру писати ідилію, що я хотів кинути на папері профілі кількох осіб, які я знав у дитячих літах.
— Für die Katz! — мовив сердито Лімбах. — Кому яке діло до того, чи ви знали тих людей, чи ні? А ви з початку роз'охочуєте, розгріваєте нас своїм малюнком природи, ми виходимо в чистих сорочках грітися на сонечку, а ви тоді
- ↑ Але не зробіть мене безсмертним!
