— А я, — сказав Холмс, — подивлюся тимчасом, чи не можна дізнатися чогось від місис Бернстон і від слуги-індуса, що, як каже містер Тадеуш, спить у мансарді. А тоді я вивчатиму методи великого Джонса й слухатиму його не занадто чемні дотепи. „Ми звикли, що люди глузують з того, чого не розуміють“. Ґете завжди промовистий.
У поліцаїв був кеб, і в нім я одвіз міс Морстен додому. Як і всі жінки, вона приховувала своє хвилювання до того часу, доки коло неї був хтось слабкіший, ніж вона сама. Отже поруч з переляканою ключницею я ввесь час бачив її спокійне, ясне обличчя. Та, опинившися в кебі, міс Морстен зараз же знепритомніла, а прийшовши до себе — вибухнула плачем: так глибоко вплинули на неї події сьогоднішнього дня. Вона потім казала мені, що підчас нашої поїздки я здавався їй холодним і далеким. Не могла ж вона помітити, як калатало моє серце, стримуване мною. Але мої симпатії й любов линули до неї так само, як моя рука тоді в садку. Я почував, що цілі роки життя серед умовностей не дали б мені впізнати її так, як упізнав я тепер за один тільки день цих незвичайних пригод. А втім, дві речі спиняли слова кохання на моїх устах. Вона була слаба й безпорадна, і не годилося в такий час говорити їй про мої почуття. Ще й гірше — вона була багата. Як Холмсові зусилля уквітчає успіх, вона дістане спадщину від батька. Чи було б же чесно, чи було б порядно, щоб якийсь лікар, скориставашися з випадкової близькости, став претендувати на її руку? Та чи й не поставилася б вона до мене, як до звичайного авантурника? Я не міг припустити, щоб у неї з'явилась