бою розмовою з ріднею, а доводиться замість того наругу терпіти. І сидить вона, бідна, коло порога, і думки — одна другої сумнійша — роєм снуються в голові її. Коли се до того усього — іде братік до комори.
— Уступися, сестро, із дороги! — каже до неї зневажно.
„І тут навіть, коло порога, я заважаю їм“ подумала небога. Ще гірше заболіло її сердце. „Невже-ж, — думав вона, — нема вже в його зовсім любови до мене? Невже забув він, що я рідна сестра йому?“
От і каже вона до брата:
„Чом я тобі, брате, таки не родина?
Чи ж не одна мати на світ нас родила?“
Завстидався був зразу брат. Встидно йому стало, що він так з сестрою рідною поводиться.
Він хотів уже перепросити сестру. Але глянув на її убрання вбоге й ніяково йому здалося, що він, такий багатий та поважний, буде перепрошувати таку вбогу. І каже він до сестри:
„Чи ти, сестро, нічого не робиш?
Що ти, сестро, так нагле ходиш?“
Тяжко було сестрі слухати такий докір за свою невсипущу працю; і відказує вона братові:
Ой роблю я, брате, запобігаю.
Та скрині чужиї лишень заповняю.
І чужиї скрині та й стоять повні,
А мої діти та й ходять голі“.
Дивно се було слухати братові, і він знов питає її:
„Чи не одна мати на світ нас родила?
Чи не одним щастям обох поділила?“
Сестра йому на те відказує:
„Ой, хоч одна мати на світ нас родила,
Та не одним щастям обох одарила:
