Андрій. Тараса Григоровича Шевченка. Чули?
Дід. Еге-ге! Це того, що з царями змагався? Чув, чув. (До Михайла): Це було, бач, так. Приходить він до царя. Узяв жменю гороху, а зверху бобу поклав та й каже цареві: „Дивися: оцей горох — то це люди, а біб — то це пани. Лежать вони зараз зверху, — тепер дивись“… Та й почав трусить горох у жмені. То так той біб десь і поховався на спід. „Оце, каже, так буде з твоїми панами“. Он який був той Шевченко. Так… Виходить про його ви оце й гомоніли тут…
Варка. Ось тут вони читали та гарно-ж, тату, гарно — ніч-би слухала.
Ганна. Ану, діти, прочитайте іще дідові.
Дід Петро (охоче). Ану-ну! Хай іще я послухаю. Все одно вечеря вичахла на столі.
Оля. Ну, це вже я прочитаю дідові. Слухайте!
Дід (після декламації). Оце догодила дідові! Спасибі-ж тобі, доню. Хай тобі доля щастить у світі. (До Михайла). Кажуть, школа така й сяка. Ні, воно таки наука — велике діло.
Ївга (до Надії, лагідно). То може, тіточко, таки дасте килима?
Михайло. Мабуть треба таки дати. Треба!
Надія. Ну, гаразд — дам. Тільки глядіть мені, глядіть, діти.
Між школярами — радісний гамір. Федь приграє й пританцьовує. Надія виходить із хати.
