І її він пригортає
І цїлує в губи пишні
І, цїлуючи, шепоче
Думи їй свої велишні.
А вона очима сяє
І говорить: „Вірю, милий!
Бо в душі у тебе стане
На велике дїло сили…“
III.
Сонце ще на небі сяє,
Низько хилють верби віти;
Похожа він одинокий,
Сьвітом сояшним облитий.
Ходить він, снуютьця думи…
Завтра тілки вздрить він милу…
І з верби лама зелену
Гілку з листям він похилу.
Листя з гілки обірвавши
І зідравши кору з неї,
Він на дереві карбує
Ймення милої своєї.
І з її імям коханим
Він своє сплїта й гадає:
„Вже серця злучились наші,
Це-ж нехай імя з'єднає…“
Штучно вирізав ознаку
Він коханневі своєму:
„Понесу“, — він каже, — „милій
Щастя нашого емблему!“
І в пергаминовий клаптик
Деревинку загортає
І, задуманий, до дому
Пізнїм вечером вертає.
