В італїйській землї пишний Ченчіїв рід
Гучно вславився здавна за всїх —
Не до краю палким закоханням своїм
І не правдою вчинків своїх,
Не в боях за свій край проти иньших країн,
А роспустою скрізь здавна вславився він.
В цьому родї були пишні папи колись,
Що вклонялись дїптянкам до ніг,
І в цїм родї такі ще були юнаки,
Що в церквах, з-за престолів сьвятих,
За волосся теж пап витягали вони
І кували в тюрмі у важкі кайдани.
Де злочинсьтво гидке, — то їх дїло було,
Але злото в магнатських руках
Так робило тодї, що й сьвятому суддї
Промінь правди згасав у очах.
Та останнїй, що був в родї довгому їх,
Переважив один він злочинсьтвами всїх.
Найгидчіші гріхи, що на предках були,
Всї з'єднались вони в одному:
Він людей убивав, на шляху грабував
І підпал не гидкий був йому;
У роспустї втопав, і найгіршеє зло
Все-ж, здавалось, добром задля його було.
В яму він положив першу жінку свою,
Другій — тілки від шлюбу узяв —
„Хочу я довести, що за чорта піти
Було-б краще тобі!“ — він сказав.
Він замучив уже двох найстарших синів,
А живих іще двох не жалївши гнїтив.
