Сторінка:Василь Чайченко. Під хмарним небом. 1893.pdf/198

Зливалось до купи
В єдину молитву
І невимовно — безкрая хвала
Була в кожнім слові у тій цїлосьвітнїй молитві
Тому, хто панує в цїм храмі,
Тому, хто єсть Бог і Господь!

 

Перед сонцем.

Нїчого не видко навкруг: туман повиває усе;
 Долини і гори, й річки хвилястим зробилися морем;
Не видко нїяких шляхів, — нема тобі виходу зовсїм.
Але не кажи, що воно так бути і далї повинно:
Ось-ось уже сонце блисне, і зникне туман той з'усюди,
І знову воскресне земля в своїй яснобарвній красї.
О, серце! чого-ж ти тремтиш? усе-ж це дочаснеє тілки:
Ми вийдемо скоро на шлях, як зникне гнїтючий туман.

 

Тяжкої працї зазнаєм
І терпимо великі муки,
І ледві здужають робить
У нас натомленії руки,

А все ще темрява у нас,
І рідний край несе зневагу,
Народ спрацьований забув
Про людську втїху і розвагу.

За хлїба той шматок б'ючись,
Під батогом зігнувши спину,
Забув і хто такий він є,
Забув і рідную країну.