Тубалкаін розсипав;
І штаба залїзна гнулась,
Розбивалась на шматки,
І з'явив ся меч блискучий
С під могутної руки.
І зрадїв коваль великий,
Що скував меча того:
„Дам народові своєму
На ужиток я його.
Хто його з'уміє вжити,
Сьвіт увесь той осягне, —
І мої далекі внуки
Уславляти муть мене…“
Одмінила ся відразу
Досї радісна земля:
Незлїченнії народи
Йшли усї до коваля,
Зброї всї прохали в його, —
Всїм він дав мечі ясні,
І про його склали люде,
Уславляючи, піснї:
„Слава вічня ковалеві!
Силу нашим дав рукам:
Все подужати ми зможем
І нїщо не страшно нам!“
Та не довго Тубалкаін
Тую радість зазнавав:
Скоро вздрів, яке він лихо
Всїм людям у руки дав.
Силу маючи страшную,
Дикий люд затуманїв:
Люде різались, рубались,
Гризлись гірше од зьвірів.
Зникла скрізь тодї зі сьвіту
Згода братня і любов,
І на землю неповинну
Скрізь лилась людськая кров.
Все те бачив Тубалкаін,
Сам себе він проклинав:
