„На що смерть страшну у руки
Сам людям я диким дав?“
Кинув він свою роботу,
Кинув молота свого,
І журба та сум великі
Обняли тодї його.
Сїв замислений і довго
Він не роблючи сидїв,
І відразу все обличча
Сьвіт якийсь йому облив.
Скочив він і горн холодний
Роспалив тодї уп'ять
І, роспікши там залїзо,
Заходив ся знов кувать.
І, радїючи, покрикнув:
„Дам тепер я иньше їм
І скую знаряддя иньше
Я людям на щастя всїм;
Знов воно на землю верне
І любов, і братнїй дух…“
І, працюючи невтомно,
Він скував найперший плуг.
І, забувши ворожнечу,
Всї до його йшли уп'ять
І, плуги узявши в його,
Почали степи орать.
І обробленеє поле
Пишний їм врожай дало,
І уп'ять в людському серцї
Все, що добре, ожило.
І, працюючи, щасливий
Люд тодї на сьвітї став
І нові піснї веселї
Ковалеві засьпівав:
Славив плуг важкий та працю
І сьпівав: „Не лиймо кров!
І між нами хай панує
Згода братня та любов!“
