А вона самотна туже,
Серце ниє і болить.
В згадцї рідна Україна,
В згадцї — хата рідна там,
Де зросла вона — дївчина —
На поталу ворогам;
І вишневий сад зелений,
Місяченько над садом,
І в садку тому найперший
Поцїлунок с козаком…
Так їй щастя усьміхалось
Але вдарив грім тяжкий, —
І нїчого не зосталоь
Од ворожої руки:
Запалала рідна хата
І садок той спопелїв:
Батька вбито, вбито брата,
Мати спить серед мерцїв.
А той милий? де гуляє?
Чи живий, чи вже нема,
І його уже ховає
Яма чорна і нїма.
Ох, не знай, ох, не чує
Й не почує вже вона, —
У неволї вік звікує
І безщасна, і смутна…
А що-вечора, як хвилї
Повиває скрізь туман,
До дївчини йде не милий,
А баша, турецький пан…
Сонце гасне, день минає, —
Не багато ще хвилин,
Як ізнов — вона це знає —
Як ізнову прийде вн
І невже-ж їй і не знати
Знов до щастя воріття
І судилось їй віддати
Бусурменові життя?
Ходить, тужить і нудьгує,
Не втиха журба й на мить,
