А за муром — бранка чує
Море Чорнеє шумить.
Без початку і без краю
Розляглося скрізь воно;
В морі поглядом втопає
Бранка, злїгши на вікно.
В мури плещуть хвилї-гори,
Одногучно й сумно бють
І в безкрайому просторі
То зникають, то встають.
І довічні, і невпинні
Хвилюватимуть вони
А невільницї-дївчинї
Вже не прийдуть кращі днї:
Найсьвятїйшії бажання,
Сподївання с кращих лїт,
Перші радощі с кохання,
Перший милого привіт,
Перші промінї яснії,
Що в життї сьвітили їй,
Поривання молодії,
Цїле море любих мрій, —
Все, що в серцї розцьвітало
І хотїло жить тодї,
Безодмовно повмірало
І не вернетьця, й не жди!
Краще-ж згинути, сховатись
У холодних хвилях цих,
Анї-ж ворог той знущатись
Буде с слїз її гірких!
„Земле рідна! я загину
На чужинї — прощавай!
Та любити не покину
Й на тім сьвітї рідний край!…“
На той бік, де Україна,
Повернувшися тодї,
З башти кинулась дївчина
І покрилась у водї,
І її безоднє море
В глибинї взяло свої, —
