казати дулю, простягнулась до книша, и, якъ хочъ-коли воно ведеться, почали прихвалювать хазяйку. Іще бувъ у насъ одинъ розкажчикъ; такъ той (не треба-бъ на нічъ и згадувать ёго) такі викопувавъ страшні исторіи, що волося ходило по голові. Цуръ зъ ними, я іхъ викинувъ изъ своєі книжки: ще налякаєшъ добрихъ людей такъ, що пасічника, прости Господи, якъ чорта усі жахатимуться: нехай лучче коли Богъ дасть доживу до нового року и видрукую ще одну книжку, тоді вже можно буде полякати прочанами зъ того світа и дивами, які діялись у старовину, у нашій краіні православній. Міжъ ними, може, знайдете казокъ зо-дві самого пасічника, які розказувавъ вінъ своімъ онукамъ. Аби слухали та читали, а въ мене, коли теє — лінь тільки гаспидська копаться — набереться и на десять такихъ книжокъ.
Та отъ-таки! трохи не забувъ про саме главне: коли будете, панове, іхати до мене, то прямесенько держіть по стовбовому шляху, на Диканьку. Я для сёго и постановивъ іі на першій пагині, щобъ швидче знайшли стежку до нашого хутора. Про Диканьку жъ, мабуть, ви начулись таки чимало. Та й то сказать, що тамъ будинокъ трохи чи не почище иншоі
