Сторінка:Вячеслав Липинський. Листи до братів-хліборобів 1919—1926 (1926).djvu/111

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Цю сторінку схвалено


сади державної дороги собі не промощую. Я нічого нового не винайшов і вважаю, як і Сорель, що в справах суспільних, в справах нації, нема нічого до винайдення. Есть — думається мені — одно й тільки одно ірраціональне громадське життя; єсть понад ним більше або менше наближені до дійсности спроби розуміння того життя, його найблищих тенденцій, його найблищого розвитку; єсть врешті в кожнім з нас зі способу його класового життя й праці випливаючий громадський інстинкт, що примушує за своє таке а не инше розуміння будуччини цілої громади, за свою громадську ідею боротись і її силою праці духової та фізичної в поток ірраціонального громадського життя вводити.

Трьох синів рідних має сьогодня наша мати — спільна наша людська громада — Україна: хлібороба-гетьманця і неомонархіста, більш або менш соціялістичного інтеліґента-демократа й республиканця, і пролєтаря-большевика та інтернаціоналіста. Мати наша тяжко хвора. Всі сини її поріжнені, кволі, слабосилі й сильної, обєднуючої їх всіх національної ідеї вони досі для громади своєї сотворити були не в силі.

Тільки один інстинкт любови сина — громадянина до матери — громади може подиктувати нашому розумові, те що до врятування України, для зорґанізування нашої громади в націю потрібно. Наша власна нами ж кожного дня творена будуччина покаже, чи був взагалі за наших часів на Україні отой український національний громадський інстинкт і з окрема — у кого з синів України любов до матері — у кого з нас національна ідея українська — була найглибша й найсильніща.