жавної творчости захопитись і на жертви, яких ця творчість вимагає, дійти.
Вона намагається пристосуватись до хвилевої переможниці — демократії; вона хоче лише урвати що можна для себе від пануючого демократичного державного розвалу, так само, як намагалась вона використовувати для себе померший, звироднілий монархічний лад. І ми бачимо, що всяка буржуазна, соціялістична і комуністична демократія має на своїх послугах князів, графів, баронів і дворян, які одержують од неї всякі блага взамін за своє імя, за свою більшу культуру, вихованість і політичну здатність. Але це не єсть державна творчість, тільки пристосовування себе до форм державного розвалу. Не боротьба за нові, вищі форми державности, а боязливе, хамське втікання з небезпешного аристократичного фронту на безпешніщий демократичний тил — втікання, сполучене з глибокою погордою, якою здемократизовані і здеморалізовані аристократи платять в глибині душі тому, кому вони допомагають руйнувати ріжними демократичними способами останні сліди орґанізованого, державного, національного життя.
Доля ціх здемократизованих і здеморалізованих дворян для нас в решті решт байдужа, бо вяжеться вона не з нашою долею, а з долею цілої демократії. Не байдужим для нас натомість мусить бути те, коли здемократизовані дворяне приходять до нас і намагаються прищепити нам, Хліборобам-Гетьманцям, свою демократичну політичну тактику, свій деморалізаторський демократичний світогляд.
Коли нам пропонують перетворитись під фірмою Гетьманства в дворянську велико-землевласницьку демократичну партію, викинути з поміж себе не-дворян і, здемократизувавши відповідно до поняття »простого народу« свою ідеольоґію, піти з отими демократичними гаслами »в народ«, щоб його по методу всіх инших демократичних партій обдурити — то ми мусимо зразу-ж заявити, що ми на таку демократичну тактику ніколи й ні завіщо не пристанемо. Дворянство наше — як те, що було помосковлене, так і те, що було спольщене — ми щиро і всім серцем бажаємо бачити в наших рядах. Але дворянство для нас — це не право на найзручніше демократичне дурисвітство, а обовязок державної і національної творчости: обовязок, випливаючий з родинної традиції, з більшої вихованости, з більшої політичної і державної культури. »Noblesse oblige« — як казало старе гасло предків, не нащадків.
Кожний безродний, але заслужений ділами предок більше вартий пошани, ніж невдалий і чванливий нащадок. Так само найбезродніщий і найбідніщий хлібороб-селянин, що творчі орґанізаторські здібности має, що тепер за свою національну Українську Державу готов во імя добра будучих поколіннь своє життя в жертву принести — більше заслуговує чести і поваги, ніж здемократизований нащадок дворянський, що перед пануючою демократією ласки і змоги ще з пару сот смашних обідів попоїсти забігає. Такий безродний і бідний селянин — державник і патріот — наш найрідніщий брат, з яким нас ніяка сила не розлучить. І так само братом — рівним співробітником, а не демократичним конкурентом — буде для нас усякий инший недворянин і не-хлібороб, будь це робітник, міщанин, інтеліґент, який
