Сторінка:Вячеслав Липинський. Листи до братів-хліборобів 1919—1926 (1926).djvu/20

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Цю сторінку схвалено


наброїти і награбити на українському дикому полю. Щоб сотворити щось з дикого поля, треба його хаотичну і примітивну стихію в орґанізацийні карби взяти. Щоб »китайку українську драти і в онучах топтати«, треба всі здержуючі і орґанізуючі сили на Україні нищити. Тому одні в поті чола намагаються хаос український орґанізувати: в щось сталого і оформленого перетворяти. Тому другі всіма силами хаос український юдять, піддержують і всю працю перших, в інтересі власної безкарности, руйнують. Українство споконвіку і до нинішнього дня має в собі людей творчих, честних та ідейних, які відходять від метропольних — державних і національних — форм, щоб кращі і вищі форми українські сотворити. І побіч має воно завжди масу найгіршої мерзоти, яка втікає від усталених вже і зорґанізованих на Україні форм московського та польського життя, щоб в українськім хаосі робити свою руїнницьку, а так легку в цім хаосі, карієру.

Давніще, побіч Січових Рицарів Хреста Святого, гасали в українстві XVII — XVIII ст. юрби дейнецтва. Вони рицарство козацьке вкінці знищили, і »без доброго християнського сумління, — як каже про них Величко — без оружія до війни приличного, з серцами до убийства тільки і грабіжу готовими«, з українства — засуджене на знищеня — гніздо підлости зробили. Сьогодня, коли одні всім серцем і розумом шукають такого Слова-Духа українського і такого методу орґанізації державно-творчих сил, від яких могла-би зачатись реальна Українська Держава, вони, ці другі, всю майже пресу українську обсівши, перших своєю руїнницькою їдю заливають. Подібно малому, злому і зажерливому сотворінню, що скунксом зветься, вони мають тільки одну зброю: свою власну, внутрішню смердючу теч, якого вони прискають на все, що їм живитись з руйнування України заважає.

Принижуюча і зневірююча боротьба з оцими скунксами єсть найбільшим нещастям, прокляттям і трагедією тих, що йдуть в українство, щоб творити. З великою обридою мушу і я, захищаючи від скунксів нашу ідею і мою працю, цю боротьбу безплідну вести.

Не претендую на великого творця. Не вважаю себе, як кожний скункс-інтеліґент, »українським ґенієм«. Величчю своєю, а не брудом притягнуло мене ще в ранній моїй молодости до себе українство. Державником українським був я вже тоді, коли всім нинішнім націоналістичним і самостійницьким скунксам Держава Українська ще й не снилась. І маю сьогодня — по десятках літ праці — право вже сказати, що свою маленьку цеголку в будову того, що прямує до величі України, я поклав. Не для самохвальства це пишу. Всякі похвали, а тим більше самопохвали, до часу поки ми, Українці, не сотворили України, вважаю річчю що найменше передчасною. Хочу тільки в нашім хаосі, де ніхто нікого не знає, оцею згадкою про мою працю показати, що я, і такі як я, маємо право навіть від ворогів найлютіщих вимагати, щоб вони болотом на те, що єсть чисте, не кидали. Хай вони наступають на нас во імя иншої ідеї України. Але во імя ідеї! І хай вона буде протилежна по змісту, але така сама по своїм духовім напруженю і своїй духовій чистоті, як наша. І хай наступають честно, по рицарськи на таких, якими ми дійсно єсть, не очернюючи нас, не перебріхуючи наших слів і діл. Тоді і ми так само по рицарськи зможем свою ідею захищати. І з нашої честної боротьби встане вкінці найбільше смілива, найсильніща своїм завзяттям і розумом, рицарська Україна. Але чи можна мечем рицарським воювати з скунксами?

  • 11

XIX