Сторінка:Вячеслав Липинський. Листи до братів-хліборобів 1919—1926 (1926).djvu/37

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Цю сторінку схвалено


Не роблю собі іллюзій, щоб ці заклики і перестороги були вислухані зараз і негайно тими, до кого адресовані мої »Листи«. Знаю що тепер одні не прочитають цієї книги, бо ще не знають української мови, хоч можуть зрозуміти зміст; а другі, бо… знають тільки українську мову, але не в стані зрозуміти змісту. Вірю, що прийде час, коли одні навчаться мови, а другі — під впливом кількох ще добрих »диктаторських« і »республиканських« прочуханів — навчаться розуміти її Гетьманський монархічно-класократичний зміст. Вірю, що перші не кидатимуть на мене, як тепер, каміннями за те, що як міг і як умів боронив я честь своєї верстви; а другі — за те, що я їм, новим, вказував шлях, збудований на досвіді старих.

Вірю що буде Гетьманська Держава Українська. І що в ній мої адресати згадають оцю книгу, писану до них — хліборобів українських — в найстрашніщу для нас — хліборобів українських — ніч. Писану тоді, коли одно: — все що було вірного традиціям Української Землі, культурного і рицарського між нами — від старости і цькуваннь на силах упадало а друге — все, що мало бути колись вірним Україні, культурним і рицарським — ще в політичнім немовлятстві пребувало і не могло ще зі своїх, революцією забабраних, пелюшок на арену історичну видістатись.


Адресовані до братів-хліборобів, не тільки для них призначені оці »Листи«.

Вони кажуть всім українським людям при нашім колоніяльнім хаосі, при вродженій нам нездатности до розуміння один другого, єднайтеся, як і ми, між собою по класам — ґрупам Вам найблизчім — кожний з тими, з ким його вяже походженя, вихованя, спосіб праці; кого він, а вони його, найшвидче, з пів слова розуміють.

Нашу ідею українську переховуймо і поширюймо кожний в свому класі. Хай українство — боротьба за політичне і культурно-національне унезалежненя Української Землі — перестане бути предприємством декласованих відірванців. Хай вяжеться воно чим раз міцніще з інстинктивними хотіннями класових органічних ґруп. Хай воно буде хотінням хліборобів, робітників, інтеліґентів, військових, промисловців — орґанів, що творять життя і здоровля громадянства — а не хотінням відірваних комірчин, що бродять в громадянстві поодинці і витворюють в ньому, як і в людськім орґанізмі, страшну хворобу — рак. Хай українство не буде таким раком, що точить хворий колоніяльний орґанізм Української Землі, бо з хвороби не виросте сильна і здорова Україна.

Збудувати Державу Українську, тоб-то здобути собі власними силами владу на Українській Землі, не зможе ніколи відірвана, від класів, не звязана орґанічно з українським осілим громадянством, кочова орда. Така орда, як вчить історія наша, правитиме завжди Україною, як колонією. Вона ніколи не засимілюється політично з місцевим громадянством і не зорґанізує його для боротьби за незалежність Української Землі. Своя влада на Українській Землі — Держава Українська — може бути лиш здобута тими, хто осів серед українського громадянства, хто орґанічно з нього виростає і хто має в ньому опору серед своїх найблизчих, в своїм класі. Коли ті, що правитимуть Україною, не будуть класовою аристократією, класократією — найсильніщими, найздатніщими і найбільше авторитетними в своїх класах — вони ніколи не зможуть і не захочуть правити Україною власними силами, боротись за державну незалежність Української Землі.

XXXVI