Сторінка:Вячеслав Липинський. Листи до братів-хліборобів 1919—1926 (1926).djvu/467

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Цю сторінку схвалено


видужати, але, щоб видужати, вони побіч лєґенди мусять мати суворий, нещадний і можливо вірний діяґноз. Він тим більше потрібний, чим менша воля та інтеліґентність і більша емоціональність даної нації, і чим більше тому має вона нахилу до романтичних фантазій, після яких, під ударами дійсности, приходить повна зневіра і апатія.

Розуміється такий діяґноз не призначений для зґанґренованої і мертвої вже частини нації, ані для її пасивних мас, восприймаючих завжди готові вже рецепти. Викликав-би тільки страшний хаос той, хто хотів-би з цілої нації поробити лікарів або соціолоґів. Не призначений він і для тих історичних моментів, коли треба оптимістичними образами своїх хотіннь захопити і потягнути за собою цілу націю.

Викликані великим болем від сучасного гострого приступу нашої хронічної національної недуги, оці мої »Листи« не єсть матеріялом ані для виборчої аґітації, ані потішаючою і заспокоючою лектурою для тих, що стратили віру в Україну. Вони призначені для тих, сильних своїм хотінням України, своєю вірою, волею та інтеліґентностю, активних українських людей, які — в момент сучасної страшної національної руїни — мусять пізнати хворобу своєї нації. Пізнати — не на те, щоб безнадійно плакати, а щоб хворобу побороти і зі збільшеним досвідом та умінням далі Велике Діло українське творити.

Моральне право для такого діяґнозу дає мені, ділами стверджена, любов до моєї хворої Батьківщини; досвід, здобутий знанням нашої минувшини і власними спостереженями з останніх десятків так повчаючих літ; почуття, що я єсть орґанічною частиною українського громадянства; свідомість, що з Україною я звязав свою особисту долю не тільки на часи щастя, але й на часи нещастя; віра в нашу перемогу та видужаня од хвороби — і через це все певність, що мій суворий діяґноз — випливаючий з позитивних хотіннь, а не з неґації, і вказуючий вихід з хвороби, а не лише саму хворобу — не викличе руйнуючих наслідків злого умислу та злої волі, а може, дасть Бог, моїй хворій Батьківщині поможе…

*  *  *

Недержавність — так зветься наша хвороба. Ця хвороба зовсім инша ніж — подібна до неї по своїм зовнішнім ознакам — поневоленість. Ми — всі мешканці України — не єсть громадянством поневоленим; ми — громадянство недержавне. Це значить, що ми держави, як реального втіленя нашої окремішности, не маємо не тому, що ми всі хочемо її мати, але нам якась зовнішня чужоземна сила в цьому заважає. Держави ми не маємо тому, що ми не уміємо самі в собі хотіння своєї власної держави розвинути, його в цілім нашім громадянстві розбудити і це хотіння, відповідним методом його орґанізації, своїми власними місцевими силами здійснити.