Сторінка:Вячеслав Липинський. Листи до братів-хліборобів 1919—1926 (1926).djvu/474

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Цю сторінку схвалено


князівської, маґнатської, шляхетської, козацької, і врешті сучасної отаманської“ та інтеліґентської »партийної« гризні та анархії серед українських верхів, і такої самої анархії — боротьби села з селом, кутка з кутком, і взаємної ворожнечі та взаємного недовіря — серед українських низів.

Вже в самих початках нашої сучасної історії, і самих зародках нашого сучасного громадянства, ми бачимо на Україні життя окремими дворищами, а не родами — життя, звязаними тільки спільностю території а не спільностю крови, племенами. Расової єдности (за вийнятком може найбільше глухих кутів північно-західної лісово болотистої полоси) вже тоді не було на нашій землі між Полянами, Сіверянами, Деревлянами, Дулібами, Тиверцями; все це були назви, територіяльні а не родові: назви, випливаючі з місця осідку людей, а не з їх кровного спорідненя та спільного походженя. Що-ж допіру казати про часи пізніщі, коли всі ці племена були залиті страшною лавіною кочових орд зі сходу і все новими хвилями осілої колонізації з північного заходу. Для найбільшої частини України остається типовою характеристика німецького літописця, дана в початку XI століття київській землі, як країні »біглих рабів і метких Данців«. Пасивні маси, втікаючі »на свободу» від економічного і державного примусу на більше родючі і менше цьому примусові підлеглі, »окраїнні«, українські землі — і ріжні, між собою не обєднані, войовничі і авантюристичні елементи (»Данці«) з цілого сусіднього європейського та азійського світу — це предки тих, що сьогодня живуть на Україні.[1]

Єдности расової не було у нас ані між нашими завойовниками, ані між тими масами, які вони завойовували і якими правили. Звідци расова неодноцільність на Україні трьох основних політичних типів: — войовника-продуцента, войовника-непродуцента і невойовника — та стихийний нахил цілого нашого громадянства до розєднаности і взаємної ворожнечі. Звідци теж катастрофічні наслідки ріжнородности цього гетороґенного громадянства, які особливо проявляються в момент заколотів соціяльних. Чим більше якась громада ріжнородна по свому походженю, тим тяжче вона себе взаємно розуміє "і тим низчий загальний рівень її здатности до орґанізованої акції. Легко собі уявити, як буде заховуватись в момент, скажім, пожару товпа в якомусь інтернаціональному готелі, або як можуть виглядати »парляментарні дискусії« між людьми, що розуміють себе так, як той анеґдотичний Француз і російський солдат. Великого напруженя і орґанізованости провідної верстви вимагає сотвореня загально-зрозумілих ідей для такої громади.

Але памятаймо, що в такім самім положеню були наприклад і Анґлійці. Проте, завдяки відповідному методові політичної орґанізації і громадського само-

  1. Нема мабуть більше безглуздого, і більше позбавленого всякого змісту, виразу, як: »чистокровний Українець« — в противоставленю до инших місцевих людей — »нечистокровних«. Хто знає історичну та ґеоґрафічну етимологію наших прізвищ, той з гірким тільки сміхом міг дивитись, як наприклад »чистокровний Українець« п. Петлюра поборював п. Лизогуба за українську »нечистокровність« (російський, мовляв, поміщик). Бо всі наші Петлюри, Падури, Стахури, Мадури і т. д. — це, судячи по прізвищам, нащадки польських селян, і всі ці »чистокровні українські« прізвища можна знайти в найбільшому числі там де вони повстали: по селах цієї частини корінної Польщи, де живуть Мазури. Розуміється з цього не виходить, що п. Петлюра не Українець. Він Українець тому, що виріс і живе на Українській Землі. Але смішне і національно руїнницьке єсть монополізованя неістнуючої »української чистокровности« якимись поодинокими ґрупами місцевих — найріжнорідніщих по свому походженю — українських людей.