Сторінка:Вячеслав Липинський. Листи до братів-хліборобів 1919—1926 (1926).djvu/501

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Цю сторінку схвалено


винятком рідких випадків в нашій історії) ідейної та моральної піддержки для своїх політичних змаганнь серед місцевої української інтеліґенції, вони цих змаганнь зреалізувати не можуть, одвертаються тому од української, політично безвартістної, національної ідеолоґії, приймають ідеолоґії чужоземні, і в звязку з цим політично і культурно од України відходять (денаціоналізуються).

Найбільший розцвіт місцевої української культури припадає на ці часи князівської Руської Держави, коли тодішня правляча верства намагалась центри державного життя закріпити на українскій території і владу державну оперти на місцевім, південно-руськім, елєменті. Фундації на місцеві церкви, школи і монастирі, україньска земельна шляхта і козацька осіла старшина робила щедро тільки тоді, коли проявляла українську політичну активність і змагала до державного унезалежненя України. В часах т. зв. відродженя, фінансували українську національну пресу і українські культурні установи дворяне землевласники (»поміщики«), при чім тільки ці зпосеред них, що мріяли про таке чи инше унезалежненя України. В останніх часах найбуйніщий розцвіт української культури і преси (ідеолоґії) звязаний з періодом Гетьманства (1918 р.), в якому знайшла собі вираз початкова стадія змаганнь місцевих орґанізаторів продукції (хліборобів і промисловців) до сотвореня своєї власної влади (держави).

Всі ці змагання кінчались бунтом інтеліґенції проти своєї місцевої влади і проти творивших цю владу місцевих войовників продуцентів. В південно-руській анархії, яка примусила Князів перенести центр державного життя з України на північ, в Великоросію, найбільшу ролю відограли тодішні інтеліґенти типу Митуси: вороги своїх Князів і співці татарських людей. Православних панів лаяли в своїх писаннях уніятські письменники-інтеліґенти і палили до спілки з козацькою черню тодішні полу-інтеліґенти православні (недоучені попи, дяки, бурсаки і т. п. люде типу сучасних есерів). Політичні змаганя козаччини були розбиті Москвою головним чином при помочі тодішньої української інтеліґенції, яка служила посередником між Москвою і українськими козацькими бунтівниками проти своєї місцевої влади. Поміщикам українським з часів відродженя, підгодована ними, інтеліґенція віддячилась сотвореням ідеолоґії: »бий панів«; а проти Гетьманських »куркулів« — єдиних людей, що могли не писати, але читати українську пресу і літературу — заключила вона союз з російськими большевиками. При таких умовах тільки виїмково сильні та ідейні одиниці зпосеред місцевої державно-творчої верстви давали себе во імя України до останку живцем пожерти представникам української національної ідеолоґії, замість втікти під крила ідеолоґії польскої та московської. На жаль не одиницями, а орґанізованими ґрупами однородних одиниць творяться держави.

Пояснює (але не оправдує) оттаке поводженя української інтеліґенції у всіх добах нашої історії — зазначена вище, велика внутрішня слабість нашої державно-творчої верстви. При своїй слабости і неорґанізованости ця верства тільки дуже скромно могла матеріяльно піддержувати українську інтеліґенцію. Особливо часи боротьби за свою місцеву владу, часи боротьби за Українську Державу, вимагаючи од цієї верстви надлюдських зусилль, не давали їй змоги догоджати українській інтеліґенції так, як цього оця інтеліґенція хотіла. Хоч будова держав не єсть — як думають наші національні романтики — ділом виключно серця та уяви, і хоч