цінними людьми, бо серед громадянства, позбавленого орґанізованої опінії, перші можуть дуже легко вибиватись, а другі ще легче можуть бути осмішені та оплюгавлені; всі-ж разом не можуть мати мірила трівкости та стійкости, необхідного для випробуваня дійсної громадської вартости людини: вони, в творимому інтеліґенцією хаосі опінії, міняються так швидко, що громадянство не тільки не має часу їх оцінити, але навіть зорієнтуватись, хто властиво стояв, стоїть, чи хоче стояти на його чолі; 3. громадянство, яке не має орґанізованої опінії (тоб-то зорґанізованої інтеліґенції, яка-б жила з обєднуваня а не з розєднуваня громадянства), не може мати найменшої відпорности на сторонні чужоземні впливи і нема такої ворожої провокації, яка не могла-б удатись серед такого громадянства, збільшуючи в ньому хаос, анархію і взаємну ворожнечу; 4. при неорґанізованій опінії нищиться весь час чужими, а ще більше власними руками маєстатичність ідеї державної і національної окремішности громадянства, — маєстатичність, без якої ні одно громадянство (позбавлене тоді почуття власної вартости, чести і самоповаги) не може навіть претендувати на окреме державне і національне істнування; 5. врешті пасивні народні маси — розворушувані і дражнені неорґанізованою і руїнницькою місцевою інтеліґенцією, яка весь час народ проти когось бунтує, але не має ні сили ні хотіння свої »ідеолоґії« реалізувати — тратять довіря до всіх цих ідеолоґій, впадають в апатію і пасивно піддаються врешті цій чужоземній ідеолоґії, яку їм накине силою чужа, не місцева влада.
Всі ці явища бачимо споконвіку на Україні. Всі українські політичні авторитети, всі найкращі місцеві державно-творчі люде, опоганювались в опінії українського громадянства. Коли наприклад Хмельницького роблено у нас пяницею і портретовано з ослячими вухами; коли про Виговського оповідалось, що він для українського діла куплений за стару кобилу, а про Кричевського, що йому за участь в козацькім повстанню обіцяно маєтки на Литві; коли Мазепа у нас став проклятим і зводителем жінок, і т. д. і т. д. — то все це не доказ, що ці наші державні мужі були такими, або що вони були гірші, ніж подібні мужі у инших націй. Це тільки доказ повної нікчемности місцевої інтеліґенції (і в наслідок цього повної неорґанізованости місцевої опінії), яка, при своїх прикметах, не хотіла і не могла дати творами свого духа і слова потрібний моральний авторитет людям діла, меча і матеріяльної продуктивної праці.
Рівнобіжно з принижуваням наших найбільше політично вартних, честних і благородних одиниць, нігде не роблено стільки національних героїв з типів чисто кримінальних і злодійсько-авантюристичних, як на сторінках української історії. Фіґурування з ними в цій історії, на рівних так-би сказати правах, може злякати навіть найсміливіщих, але честних і поважаючих себе українських людей.
Як нехибно вдавались всі ворожі провокації на Україні, про це знає кожний сумлінний історик і кожний уважний дослідувач сучасного нашого життя. Не бувало у нас такого випадку, щоб кількох куплених чужоземними владами українських інтеліґентів не потрафили скомпромітувати в очах цілого українського громадянства найцінніщих, а тому найбільше для цих влад небезпечних, українських людей. Починаючи від інтеліґентських складачів »народніх« пісень в роді: »бодай тебе, Хмельниченку, перша куля не минула« — і до сьогоднішніх »редакторів« ріжних провокаторських українських газет — всяка метропольна влада могла досхочу знайти серед української інтеліґенції людей готових плюгавити і морально нищити тих, кого їм ця влада вказувала, з певностю, що, при неорґанізованости