Сторінка:Вячеслав Липинський. Листи до братів-хліборобів 1919—1926 (1926).djvu/523

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Цю сторінку схвалено


більш або менш революційні пориви поступового демократичного українства. Тільки тоді це демократичне українство зможе проявити побіч неґативних і свої позитивні реформаторські прикмети; тільки тоді воно перестане лише руйнувати і »творити« як досі: в порожнечу; воно стане тоді поступом од чогось реально істнуючого, а не так, як досі: від нуля.

Иншими словами національне завдання творчого українського монархізму зводиться до національного відродженя і орґанізації в українських національних формах основних консервативних елєментів нації, без яких істнування реальної орґанічної нації неможливе. Під цим треба розуміти: не орґанізацію по демократичному методу якоїсь »правої« ура-патріотичної партії, яка буде дуже права, коли буде при владі і стане крайнє ліва, коли треба буде валити чужепартийну і так само патріотичну владу — а орґанізацію консервативних по своїй природі, тоб то посідаючих щось до страченя і не бажаючих цього тратити, матеріяльно продукуючих, а заразом здатних до самооборони, войовничих лицарських елєментів, якими при сучасних наших умовах можуть бути тільки відповідні елєменти класу хліборобського. Крім того: орґанізацію консервуючого і оберігаючого громадський лад та порядок, дисциплінованого державного апарату, якого функції на Україні виконували досі державні апарати чужі і без якого Держава Українська може істнувати лише на папері. Отже орґанізація консервативного по своїй природі реально істнуючого на Україні хліборобського класу, який своєю класовою орґанізованостю і силою має, в порозумінню з иншими класами, покласти перші реальні закони Української Національної Держави — і орґанізація виконуючого та оберігаючого ці закони понадкласового державного апарату, непохитно відданого персоніфікуючому Національну Державу Українському Монархові — ось те, що має зробити монархічний метод орґанізації нації і чого не може зробити метод демократично-республіканський.

Щоб консерватизм український міг виконати свою ролю при відбудові орґанічної структури Української Нації він мусить бути сильний. Бо роля ця безмірно тяжка. Він мусить захистити Україну від сторонніх сил, які толерують фіктивні »України« — совітські чи тарновські — але будуть поборювати всіма силами Україну реальну. Він мусить вгамувати і обмежити занадто поступові та руїнницькі пориви націоналістичної, соціялістичної і всякої иншої »свідомої« української демократії. Він мусить врешті — вгамувати і обмежити такі самі пориви, тільки в протилежний бік, місцевої російської та польської реакції. Бо не забуваймо, що традицийна стихійна українська національна свідомість здержуючих консервативних сил на Україні була дуже слаба. Наша демократична і колоніяльна минувшина довела до того, що, не можучи дати собі ради сам з українською анархією, консерватизм на Україні мусів прийняти форми російські та польські. І тому всякий раз при зрості цієї анархії — коли вона під проводом демократії приймає українські національні форми — консерватизм український має все тенденції, при своїй внутрішній українській слабости, опертись на сторонні метропольні сили, перетворитись в російську та польську реакцію. В цім лежить причина факту,