Сторінка:Вячеслав Липинський. Листи до братів-хліборобів 1919—1926 (1926).djvu/533

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Цю сторінку схвалено


ніж поганеньким князем в республіці, має велику льоґічну рацію, але тільки для тих, хто здатний відчути свою смішність в становищі такого князя. Загіпнотизована своєю раціоналістичною »науково доказаною« демократичною доктриною, яка вповні відповідає її ірраціональному і примітивно-варварському хотінню влади, українська демократія цієї своєї смішности ані побачити, ані навіть зрозуміти не в силі.

Не проводячи тут розуміється ніяких анальоґій: — це нагадувало б трохи обуреня дикунів, коли б їм запропоновано, щоб вони, при зустрічі і боротьбі з озброєними в карабіни європейцями, навчились перш за все самі добре стріляти, замість посилати на європейців своїх заклинателів і маґів. Щоб дикун перейняв і навчився використовувати історичний досвід цивілізації мусить пройти якийсь час. Щоб українська демократія переконалась, що нація росте і розвивається від того що вже було і єсть, а не від того, що має колись бути — що держави будуються обмежуваням зажерливости, анархізму і розбещености тих, хто їх будує, а не прикриванням і оправдуваням всіх цих руїнницьких прикмет ріжною демократичною (націоналістичною, соціялістичною і т. д.) балаканиною та писаниною — вона мусить перед тим добре попектись на здобуванню влади і вичерпати до решти всі позички »під будучу Україну«. Крім того вона мусить тоді задержати своє хотіння України, а не »змінити віхи« та не додуматись, чого доброго, до »не українства«, коли українство її бажання влади не задовольнить, коли воно в її очах »себе не оправдає«. У всякому разі сподіватись, щоб ці люде примітивного необмеженого імперіялізму, знаходячого собі вираз в їх містичній вірі у всякі раціоналістичні доктрини, прийняли добровільно методи імперіялізму обмеженого, культурного, опертого на послуху авторитетам та на історичнім досвіді — і почали замість неможливої української республіки творити можливу українську монархію — це, на мою думку, утопія.

Коли б у демократії був оцей патріотизм, який бачить в ній варяжська теорія і який має примусити її передати владу »чужоземному королевичові« — иншими словами, коли б у неї вже виробилась була під впливом досвіду здатність обмежувати свій необмежений і розперезаний імперіялізм во імя загального добра, тоб то здатність задовольнятись таким становищем в державі і нації, яке її реальним здібностям відповідає, — то вона цю здатність могла була проявити вже не раз. Хіба знищеня зародків української дисциплінованої армії, вже в самих початках революції, не було ділом демократії, що не хотіла поступитись своїми отаманськими посадами перед спеціялістами військового діла та думала що і без армії »революція« забезпечить їй владу на Україні? Хіба повстання проти Гетьмана було викликане дійсно ображеними »самостійницькими« почуваннями тих, що ще в початках революції самостійників називали зрадниками і провокаторами? І хіба не одинокою його причиною було бажання необмеженої влади та вроджена всякій демократії сверблячка скакати вище себе, користуючись слабостю тих, хто має обовязок хворих на таку сверблячку за фалди держати? І невже ці люде, що свою патріо-