Сторінка:Вячеслав Липинський. Листи до братів-хліборобів 1919—1926 (1926).djvu/542

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Цю сторінку схвалено


На державну орґанізацію — тоб то власне на орґанізацію тих нових активних елєментів, які єдині можуть українську державу сотворити — а не на спекуляцію емоціональними інстинктами »народніх« мас — звернена перш за все увага класократії. Тому до форми держави вона привязує таку велику вагу. Тому, знаючи, що від цієї форми залежить метод орґанізації нової нашої аристократії, вона хоче монархії, бо від монархії починалось істнування всіх держав, бо тільки монархія одна зможе зорґанізувати і дисциплінувати оцю нашу майбутню національну аристократію. Тому врешті бажаючи щиро злитись з цею новою аристократією, українська класократія не може зробити цього, потураючи, як демократія, її руїнницьким та анархічним інстинктам, а навпаки: під умовою, що ця нова аристократія признасть необхідність дисципліни, орґанізації і послуху авторітетам, без якого ніяка орґанізація неможлива. Класократія по природі своїй може істнувати тільки тоді, коли замість старої державности російської буде нова і краща державність українська, а не українське патріотичне самовирізуваня і в результаті знов широкий степ і дике поле.

Між цими двома реально істнуючими свідомими українськими силами мусить вибирати у нас кожний, хто хоче брати участь в нашому політичному життю. Але перш ніж говорити про політичну акцію цих двох сил в їх відношеню до наших нових активних елєментів і вплив який на цю акцію — і значить на орґанізацію нашої майбутньої нацональної аристократії — може мати варяжська теорія, хочу зробити два побічні екскурси.


Помиляється, на мою думку, Вельмишановний Автор варяжської теорії, кажучи, що діло Великого Богдана упало тому, що він був для Українців »свій«. Воно держалось, поки він був живий. Держалось тому, що це був єдиний державний муж в нашій новітній історії, який зумів зорґанізувати українську здержуючу і кермуючу консервативну силу і при помочі цієї сили опанувати розбурхану українську стихію. Це був єдиний державний муж, який не кланявся »в пояс на всі чотирі сторони« глупій і розбещеній юрбі, погорджуючи нею одночасно в душі і тільки бігаючи по неї хитрими очима: чи придбав він собі серед неї оцими поклонами популярність? Це був єдиний і справжній народолюбець, який власне тому, що цілим своїм горячим і чесним серцем любив свій нещасний народ, не потурав його глупоті, лінивству і руїнництву, а намагався розвинути і зміцнити те, що в цьому народі було розумного, працьовитого, творчого. Тому так радо йшли йому на поміч всі, що так само, як і він, розуму, праці і ладу для України бажали. І він не відштовхував їх, не платив їм »камінням за хліб і гадюкою за рибу«, як це робили перед ним і по ньому всі наші »патріотичні« руїнники.

Його діло упало після його смерти тоді, коли його наступники, замість удержати зроблене вже ним, замість задержати дану вже їм для України точку опори — замість затвердити дідичне монархічне Гетьманство, як сталу і незмінну, живу і реальну персоніфікацію України — стали за для »хтивости і заздрости уряду«, під