Сторінка:Вячеслав Липинський. Листи до братів-хліборобів 1919—1926 (1926).djvu/543

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Цю сторінку схвалено


покришкою патріотизму, оцю свою власну національну владу руйнувати. Оці нездержані нічим в свому примітивному імперіялізмі суверенні руїнники, зпочатку видирали цю владу собі взаємно з рук, шукаючи все кращих і більше патріотичних Гетьманів, аж врешті докотились до чужоземного Царя, який своєю силою завів дійсно на Україні лад — але не український.


Орґанізації здержуючих консервативних сил, а разом з тим і істнування міцної держави, не можна собі помислити без установленя такої одної, твердої і непорушної точки, біля якої всі консервативні, здержуючі сили могли би обєднатись і витворити в той спосіб базу, підставу, для дальшого орґанічного і ритмічного розвитку держави і нації. Наприклад Англія в своїй монархії має повну свободу всестороннього розвитку, але цієї точки опори — якою єсть в Англії персоніфікуючий її традицію та її єдність (все те, що здобула нація в минувшині і що вона має в сучасности) англійський Монарх — не вільно порушувати нікому, і то не тільки під страхом державних законів, але під моральним примусом громадської опінії: під страхом образи найглибшого національного і громадського почуття англійських горожан.

Без монархічної точки опори всякий консерватизм неминуче розкладається і занепадає. Він вироджується тоді в найгіршу і найглупшу демократичну партію, яка, по законам всякої демократії, починає шукати собі точки опори в »народі« і починає конкурувати з рештою демократії грою, як і вона, на емоціональних вибухових і руїнницьких інстинктах мас. Спеціяльностю такого демократичного і республіканського консерватизму стає звичайно звірячий націоналізм і ура-патріотизм в формах ріжних »національних еґоїзмів«, а також примітивний і дикий антисемітизм.[1] Такий антисемітизм звичайно одержують в республіках Жиди, як відплату історії за те, що вони руйнують завжди такі монархії, що обмежують їх необмежені апетити до необмежених спекуляцій і до влади, опертої не на моральнім авторітеті і реальній силі продукції та меча, а на ґешефтярськім сприті та спекулятивній силі гроша....

Оця необхідна для істнування орґанічного і здорового консерватизму монархічна точка опори, мусить відріжнятись від всіх дальших можливих точек руху тим, що вона стала і оперта на історичній традиції та історичній спадковости (преємственности), яка одна тільки не піддається підроблюваням і яка вяже поодинокі покоління, поодинокі точки руху, в одну лінію, в одну націю. Без такої точки опори кожне покоління могло б по своїй охоті розпочинати творити нові нації. У нас, позбавлених такої точки, можемо власне помітити подібний процес. Колись ми були Русею, потім нацією козацькою, далі малоросійською, ще далі українською, завтра можемо прибрати ще якусь нову назву, а проте нацією дозрі-

  1. Ці прикмети, які були теж ознакою певного ґатунку старих російських монархістів, служили найкращим показчиком, що дійсний консервативний і дійсно вірний Цареві монархізм в Росії зовсім упав, чого докази зрештою дали ці »монархісти« (із них багато опинилось в чекістах) підчас російської революції.