Сторінка:Вячеслав Липинський. Листи до братів-хліборобів 1919—1926 (1926).djvu/547

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

місяцями, не роками, а з покоління в покоління, — ми зможемо зробити з себе націю державну, і перестати бути випадковою збираниною ріжних, під гаслами українства виступаючих, анархістів.

Вельмишановний Автор варяжської теорії, розуміючи це все певне краще від нас (бо він патріотичну інтеліґенцію нашу за довгий вік своєї громадської праці краще ніж ми мав змогу пізнати), питання персоніфікації української монархічної ідеї ставить ясно і виразно. Але неґуючи свою владу, він тим самим неґує свою історичну традицію і свою історичну спадковість. В той спосіб варяжський монархізм не дає Україні тої сталої твердої і непохитної точки опори, без якої ані консерватизму, ані монархізму українського помислити властиво не можна.

Монархізм тільки тоді щось вартий, коли він єдиний. Нація, де єсть кілька монархізмів, дає доказ, що вона безнадійно і смертельно заражена демократичною гнилю. І перемогає монархізм серед демократій тільки тоді, коли нації, змученій республіканською розпорошеностю, партийностю, самопожиранням і розбещеностю, він противоставляє дійсно моно-архічну єдність, дисципліну і послух одному Авторітетові.

Але чи можлива оця необхідна для нашої перемоги монархічна єдність — і необхідна для монархічної єдности, єдина, законна, з історичної традиції і спадковости випливаюча точка опори — при концепції ⁣»чужоземного королевича«, не звязаного ані з землею, ані з традицією, ані з місцевим правлячим чи правившим Родом, ані з історичною спадковостю і прийшовшого зі своєю гвардією от так собі: мовляв, будувати Україну. Сього дня одним подобається один, а завтра другим сподобається другий, бо як відобрати монархізмові його мірило законности: — традицію та історичну спадковість, коли відібрати йому необхідний для його істнування лєгітимізм — він стає звичайною диктатурою, звичайним законом і правом узурпатора удачника.[1])

 
  1. У вищесказанім не маю розуміється на думці особу того ⁣»чужоземного королевича«, про якого писав Є. Х. Чикаленко. Віримо його опублікованим в пресі заявам і віримо, що він свою любов до України готов віддати її оздоровленю, а не використовуваню для себе її сучасного каліцтва. Тому не його сподіємось бачити в ролі всяких руїнницьких претендентів на Великій Україні, де — крім всього иншого, про що я говорив в цих ⁣»увагах« — кандидатура власне цього Роду (посідаючого історичні традиції і права історичної спадковости тільки в Галичині) викликала би дуже небезпечну для України реліґійну та політичну реакцію. Мова тут про варяжську теорію і не про тих хто її, як ми, не приймає, а про тих, хто її прийме і захоче реалізувати. Отже навіть її визнавці не знайдуть в ній ніяких підстав для цього, що тільки той, а не инший ⁣»чужоземний королевич«⁣ має і може бути українським Монархом. І в тім власне її небезпека. Поставивши хреста над тим реальним нашим Гетьманством, яке вже істнувало, вона цю саму зброю дає в руки противників всіх тих ⁣»гетьманств«, які ще можуть істнувати. Монархії не можна так як демократії будувати від кінця, від нищеня того, що вже було. Роблячи це, варяжська теорія перестає бути монархічною і консервативною, а стає теорією диктаторською і революцийною. І власне як така, вона підрізує український консерватизм і тим посередно може спричинитись до перемоги слабшої супроти українського консерватизму, але сильніщої супроти української революцийности, російської та польської реакції. Бо без місцевого консервативного і здержуючого — державного — орґану, люде на Україні істнувати не можуть. Коли він не буде українським — він буде, як і досі, російським або польським, в формах українофобської російської та польської реакції. Тому все, що підрізує український консерватизм, або не спричиняється до його розвитку, тим самим збільшує силу Росії та Польщи на Україні. При чім збільшується ця сила як раз місцевими — сильніще ніж всякі Варяги з Україною звязаними — консервативними елєментами, які могли би бути абсорбовані і асимільовані сильним консерватизмом українським: могли би бути вжиті на будову Монархічної Української Держави. І даремне, повторяю, варяжська теорія — в своїй неґації власної влади, власних місцевих консервативних елєментів і власного Гетьманства, яке вже було і яке треба тільки спільними силами ідейно та орґанізацийно зміцнити та возстановити — покладає свої надії на українську демократію. Ці наші ⁣»реалісти«⁣ папуаського типу зі своїми ідеольоґіями спізняються завжди як раз на стільки часу, скільки було треба на підготовку для реалізації цих ідеольоґій. Так було з самостійностю, так буде і з українським монархізмом. Вони необхідність для України власного монархізму зрозуміють і ⁣»додумаються«⁣ до нього допіру тоді, коли — по розпорошеню, зацькуванню зо всіх боків і знищеню українських консерватистів монархістів — буде українськими руками збудована на Україні російська монархія.