Сторінка:Вячеслав Липинський. Листи до братів-хліборобів 1919—1926 (1926).djvu/551

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Цю сторінку схвалено


»фабрикантів«, »куркулів«) з орґанізованими (»народом«) — сполученя, необхідного для орґанізації тієї тяжкої боротьби з природою, якої розвиток продукції вимагає. Кочовник сам особисто продукції не орґанізує і він потреби такого орґанічного, »національного« сполученя з тими, ким він править, навіть не відчуває — він просто накидає їм силою свого меча свою власну ідеолоґію. І позаяк вся правляча кочовнича верства живе виключно з державної платні і державних податків, а не з доходів із своєї продуктивної праці, із своїх земель чи своїх фабрик — тоб-то живе з виконуваня влади во імя певної ідеолоґії, то иншої ідеолоґії, крім тієї, яка дає їй прожиток і оправдує її абсолютистичну владу, ця верства не визнає і визнати не може.

Коли-б оця комуністична влада державна була територіяльно-українська і коли-б комуністична ідеолоґія перемогла не тільки на території Росії, а в цілій принаймні Европі, то можна-б було сподіватись, що згодом оця державна комуністична ідеолоґія приймала-б все більше місцеві територіяльні ознаки, що з неї виросла-б якась нова окрема українська національна відміна інтернаціонального комунізму і що в той спосіб перемога комуністичної охлократії. сотворила-б на трупі дотеперішньої української нації державні основи для якоїсь української нації нової. Але власне цих двох умов нема і здійсненя їх не можна сподіватись.

Не кажучи вже про те, що комунізм, як ідеолоґія матеріялістична, немає даних на довге істнування (про що я писав ширше в иншім місці), він на території старої Росії прийняв такі специфічно-російські ознаки, що його поширеня поза межами Росії, не в характері екзотичної і дуже вузької секти, а в характері якоїсь нової інтернаціональної віри »зі Сходу« — неможливе.

Далі, державна комуністична влада на Україні не єсть територіяльно українська. Її центри, її мізок, знаходяться поза межами України. На Україні влада державна спочиває в руках кочовничих, з Україною орґанічно не звязаних елєментів, які сьогодня правлять Україною, а завтра, без ніякого над собою насильства, можуть правити напр. Бухарою чи якимсь приамурським краєм. Тому ця влада не має ніяких даних — поза одною мовою, потрібного їй для цілей пропаґанди, з якої вона живе — приймати орґанічні, місцеві, національні ознаки. Навпаки, перемога большовиків стала можливою лише тому, що проти місцевої, територіяльної української Гетьманської держави, в якій правили місцеві, орґанічно з Україною звязані і тому більше для українізації доступні елєменти, вибухло »всенароднє« повстання і що в цьому повстанню перемогли в решті решт ці українські охлократичні »вожді народа«, які зовсім виріклись своїх сепаратистичних державно-українських хотіннь і які пішли в повне підданство московському комуністичному центрові.[1])

  1. Деякі ворожі до Гетьманства публіцисти, на підставі проголошеної Гетьманським Урядом »федерації«, утотожнюють політично Гетьманську Державу з комуністичною. Між тим в 1918 р., правно суверенна і посідаюча свою власну правлячу верству, отже фактично істнуюча Україна проголошує в своїй столиці Київі »федерацію« з фактично ще неістнуючою протибольшовицькою Росією. В 1919 р., не посідаюча власної комуністичної правлячої верстви, отже фактично неістнуюча комуністична Україна дістає наказ з Москви »сфедеруватись« з фактично істнуючою большовицькою Москвою. Отже в першім випадку політична ініціятива, а з нею і політична перевага, могла була (коли-б не внутрішнє українське повстання) остатись в руках України, в випадку другім ініціятива і перевага опинилась в руках Москви. Для такого політичного розуму і такої політичної честности, якими відзначаються вищезгадані українські публіцисти, це розуміється, »все одно«. Вони і в цій примітці будуть бачити не аналіз даного політичного факту, а »оправдуваня федерації« і зовсім безцільно поясняти, що це не так — людям, які живуть з брехні і ширеня політичного хаосу.