Сторінка:Вячеслав Липинський. Листи до братів-хліборобів 1919—1926 (1926).djvu/564

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Цю сторінку схвалено


Бо коли українство буде у нас синонімом «революцийно-демократичного«, а консерватизм синонімом російського чи польського, то, по закону динаміки всякої живої нації, українство останеться тільки культурно-літературною відміною російського і польського національного поступу на території українській. Все сильне, життєздатне, розумне і дисципліноване з того поступу буде абсорбуватись консерватизмом російським і польським, а при українстві буде залишатись все, що матиме протилежні громадські прикмети. Як уникнути цієї трагедії? Як відродити український консерватизм і разом з ним відродити живий позитивний національний фронт, зробити живою українську націю?

Коли-б пануюча тепер на Україні комуністична влада була територіяльно українською і репрезентувала місцеву традицію державно-національну, справа ця вирішалася-б дуже просто. Консерватистами українськими були-б очевидно ці, що обороняли-б цю владу, а поступовцями ці, що хотіли-б її реформувати. В боротьбі таких консерватистів з поступовцями біля цієї одної влади витворився-б єдиний український національний фронт і стала-б живою українська нація.

Вище сказано, чому ця комуністична влада не єсть і не може бути територіяльною. Крім того вона не єсть і не може бути владою консервативною. Бо консерватизм, хоч і єсть завжди монархічний, але не єсть ніколи самодержавний, диктаторський, охлократичний. Він має точку опори: — монархію, — за яку не уступає, але в межах цієї монархії він дає волю поступовцям боротись за свої ідеали. Крім того консерватизм в боротьбі з поступовцями намагається завжди опертись на свої власні місцеві сили, на свою власну місцеву традицийну державно-національну ідеолоґію. Бо коли-б його сила спіралась не на традицийній ідеолоґії, то він не був-би консерватизмом місцевим, власно-державним, національним.

Влада комуністична не допускає поступу: вона єсть диктаторськи самодержавна. Ніяких «національних союзів« при ній, як за часів Гетьманства, не може бути, а тим більше не входитиме вона з ними в переговори що до »міністерських портфелів«. І коли-б якийсь такий »національний союз« задумав підняти проти неї, як проти Гетьмана, повстання, то червоноармейці з Мордви чи »Лєнінґраду« промовлятимуть до нього матеріяльними та ідеолоґічними аргументами, взятими зовсім не з місцевої сили та традиції державно-національної. Тому — обєднаного одним проводом — позитивного національного фронту біля сучасної комуністичної влади на Україні витворити неможливо.

Остається еміґрація, иншими словами сфера ідеолоґій: — сумна участь всіх, утративших свою державу, своє тіло, націй. Але власне в цій сфері, в сфері ідеолоґії, лежать, як сказано вище, зародки нашого воскресення реального, державного. І таким основним зародком буде відродженя та зорґанізованя того, що було у нас досі найслабше: — відродженя ідеолоґії українського консерватизму і зорґанізованя його недобитків, його »останніх могиканів«. Розуміється в таких