манство ні в якому разі не може бути абсолютистичною (охлократичною) монархією чи диктатурою, недопускаючою поступу і необхідної для його істнування законної політичної свободи. Політична суть Гетьманства власне в цьому, щоб необхідна для руху, для життя, боротьба між консерватизмом і поступом — цими двома принципами і двома типами людей — могла прийняти форми законні, загально національні і національно творчі. Иншими словами, річ йде про політичний устрій Гетьманства.
Ми устрій цей мислимо в формах правової класократичної — тоб-то на співробітництві всіх самозорґанізованих класів і на їх повній політичній рівноправности опертої — Трудової Монархії. І в виробленю цих форм ми готові на як найширше співробітництво і на як найширший обмін думок з нашими поступовцями. Але передумовою для цього єдиного нашого національного фронту мусить бути визнаня з їх боку одного, обєднуючого всіх нас, і непорушного національного проводу: визнання Гетьманства. Без цього ми з ними до одного національного фронту належати не можемо тому, бо без такого єдиного і сталого національного проводу і без персоніфікації в традицийнім Гетьманськім Роді державних українських змаганнь, ми ані в цей »єдиний національний фронт«, ані в саму можливість реального, державного істнування України не віримо.
Чи для українських поступовців цей пункт єсть дійсно неприємлимий так, як-би це можна було по їх ворожому до нас і до ідеї Гетьманства відношеню судити? Чи для них і для України було-б дійсно краще, коли-б ми, Гетманці-консерватисти, повірівши в їх запевненя, що ми »не Українці«, пішли туди, куди вони нас силоміць заганяють: — в Росію або Польщу?
Або чи зискала-б на цьому Україна, коли-б ми вступили наприклад в есерівську партію і, за ціну самовідреченя політичного, випросили у цих »представників народу« неговореня йому про те, що ми »поміщики«, бо-ж ми теж правовірні українські есери? Чи приклад — скажім — сучасної Польщи, де вже зовсім не стало консерватистів, а єсть тільки правіщі і лівіщі республиканські демократи, це ідеал для нашої демократії? А в наших умовах це значило-б, що старі пани українські — останки нашої старої правлячої консервативної верстви — замість дати свій досвід і свою політичну культуру проводові відродженої нації, пристали-б до українства тільки ізза страху, тільки щоб на ньому поспекулювати, і — потураючи всім руїнницьким прикметам українства — до як найшвидчої руїни України спричинитись. Чи врешті ушляхотнює кого небудь боротьба з підступним, хитрим, трусливим і одверто не виступаючим противником, і чи може на що небудь придатися комусь »єдиний національний фронт« з такими людьми? І чи не краще мати против себе, але в єдиному національному фронті, честних, одверто виступаючих і твердих консерватистів-монархістів, ніж мати у себе, в своїх демократично-республиканських рядах все, що між консерватистами єсть лицемірного або глупо-романтичного, слизнякуватого
