Сторінка:Вячеслав Липинський. Листи до братів-хліборобів 1919—1926 (1926).djvu/592

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Цю сторінку схвалено


шаблі, бо ті щезають безслідно в дрібних авантюрах, а тамті своїми друкованими творами затроюють надовго духа нації. З такою »обєднуючою« ідеолоґією, яку витворюють наші націоналістичні публіцисти, і з такою здатностю до послуху, яку виявляють наші націоналістичні отамани, тяжко говорити про їх диктатуру національну і про того »українського Наполєона«, який-би мусів опертися на таких дисциплінованих »ідеолоґах« і на такій послушній »ґвардії«.

Розуміється нема чого говорити і про те, щоб ця верства, з якої рекрутується українська націоналістична охлократія, могла перемогти всі инші українські верстви та ними необмежено, по диктаторськи, правити. І необхідну для нашого державного буття стару консервативну правлячу верству вона не зможе обернути собі на службу, а зможе тільки народ проти неї під гаслами націоналістичними цькувати і в той спосіб її від України відгоняти. Коли дійсний Наполєон сказав про старих французських панів, що «тільки вони уміють вірно служити« і коли тільки при помочі цих старих панів він обєднав і зорґанізував ріжних своїх революцийних »мамелюків«, то наші кандидати в Наполєони — власне завдяки їх українському протипанському націоналізмові і їх внутрішній нездатности до влади — цю державно-творчу консервативну верству од України одженуть. Замість будівничих Української Держави вони з неї зроблять нових Ярем Вишневецьких, що під гаслом: — »краще не жити, ніж таким служити« — до істнування такої України, опершись на метропольні влади, не допустять.

Бо помиляється наша націоналістична охлократія, вважаючи старих українських панів за гниль, над якою можна безкарно і до схочу знущатися. Розуміється тих зпосеред з них, що пристали до України, і через те позбавили себе опертя в Москві та Польщі, знищити українським націоналістам дуже легко. Щоб зробити «національне українське повстання« проти українського Гетьмана і українських Гетьманців, не треба ні великого ідейного пориву ні великої внутрішньої дисципліни. Так само легко і безпечно можуть українські націоналісти лаяти і плюгавити в своїх писаннях Гетьмана і ту горстку старих українських панів, що, вірна українській державній ідеї, поволі на еміґрації вигибає. Але перемогти тих, що себе за Росіян та за Поляків уважають, і в російській та польській нації моральну опору і піддержку мають, українським націоналістам ледве чи удасться.

Инакше бореться той, хто знає, що його смерть в боротьбі не пропаде марно і инакше той, хто бачить, що його страждання надаремні.[1] Українські націоналісти, виступаючи в імени »української

  1. Цим не хочу сказати, що добре роблять ті, які ухиляються од жертв і боротьби тому, що ці жертви не будуть оцінені людьми. Ніяка жертва не пропадає надаремно і всі вони важаться не людьми, а безконечно справедливим Богом. Мірилом вартости вчинків мусить бути совість, почуття виконаного обовязку і послух Божім законам, а не те, як люде ці вчинки будуть оцінювати. Але до вчинків політичних тільки одиниці можуть прикладати таке мірило вартости. Більшість не може обійтись без піддержки в людях, без моральної піддержки тієї людської громади, серед якої дані політичні вчинки відбуваються. Брак власне такої моральної піддержки з боку українських націоналістів (і взагалі т. зв. »свідомих Українців«) для тієї частини старої місцевої правлячої верстви, що без »каяття« і підлизництва до українського політичного життя пристає, робить неможливим, необхідний для політичного визволеня України, процес української реасиміляції цієї верстви.