Сторінка:Вячеслав Липинський. Листи до братів-хліборобів 1919—1926 (1926).djvu/601

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Цю сторінку схвалено


мас були тоді оправдані і тільки доти були оправдані, доки вони були звязані з обовязками служби Державі. Звільненя од цих обовязків володіючу землею українську правлячу верству, яке наставало і в охлократичній Росії (де абсолютистична державна влада переходила вся до військово-бюрократичних, матеріяльно непродукуючих елєментів) і в демократичній Польщі (де ця верства, обернувши в ніщо державну владу монарха, звільняла себе од всіх державних обовязків, збільшуючи натомість свої права) позбавляло владу цієї верстви і її володіння землею морального оправданя в очах мас. Тим самим ставала вкінці політично непотрібною як сама ця верства, так і Україна, що на владі і силі такої, володіючої землею, а разом з тим войовничої верстви тільки могла і зможе опіратись.

Державно-орґанізацийні форми класократії в загальних рисах представляються так. На чолі держави стоїть дідичний Монарх, репрезентуючий державно-національну традицію, єдність нації і возглавляючий державний апарат. Його влада не диктаторська, не самодержавна: вона обмежена законом, який в своїх законодавчих установах творить сама нація. Але ця влада монархічна не фіктивна, як влада республиканського президента тому, що вона володіє не аполітичним, а політичним, їй персонально присягнувшим і їй відданим державним апаратом та армією, і тому, що в самій нації, в самому громадянстві, вона має опору: 1. в консервативних, войовничого духа, здатних до орґанізації і до самооборони продуцентах, орґанізаторах матеріяльної продукції нації; 2. в консервативній, зорґанізованій в одно тіло, інтеліґенції, творцях ідеолоґії нації. Монарх при класократії єсть Першим Слугою Нації, єсть її Першим Лицарем, який силою свого державного меча захищає націю і береже та виконує ті закони, що нація в своїх законодавчих установах сама для себе ухвалила.

Оця законодавча громадсько-творча внутрішня праця нації, яка має своє втіленя, свою оборону і свого реґулятора в сильній монархічній державі, відбувається в постійній боротьбі між консерватизмом і поступом. Сильні і добре зорґанізовані консервативні войовники-продуценти самі персонально в своїх класах орґанізують свою класову (хліборобську, промислову і т. д.) частину продукції цілої нації, рахуючись з тими ідеолоґічними, моральними принципами, які вже прищепила масам консервативна інтеліґенція і рахуючись зі степеню матеріяльної восприїмчивости мас, їх вже виробленою звичкою до праці і вже придбаною звичкою заспокоюваня своїх матеріяльних потреб. Проти них виступають поступовці, які вважають що нація дозріла вже до зміни форм своєї продуктивної праці шляхом більшого розворушеня мас, збільшеня їх духових та матеріяльних потреб і, відповідно до цього, зреформованя влади, шляхом введеня в правлячу верству поступових, реформаторських елєментів.

Завдяки тому, що ця боротьба відбувається віч-на-віч між репрезентантами вже здобутого нацією матеріяльно і духово орґанізацийного досвіду і між репрезентантами поступу, вона не приймає форм демократично-парламентського шарлатанства, де цю боротьбу