Сторінка:Вячеслав Липинський. Листи до братів-хліборобів 1919—1926 (1926).djvu/610

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Цю сторінку схвалено


кої — взагалі політично калікуватої і недержавної — нації. З них виходили всі визначніщі політики, всі державні мужі України. Бо зо всіх українських активних ґруп вони ще найменше анархічні і тому, рівняючи їх з иншими Українцями, вони ще найбільше здатні до сотвореня окремого незалежного українського державного життя... або до сотвореня державного життя чужого, коли їх власно-державницькі змагання будуть, як досі, власними українськими руками руйнуватись.[1] Для нас це ясно. А пани з »революцийно-демократичного фронту« хай-би подумали хоч трохи над українським історичним досвідом, який у цьому відношеню дає дуже проречисту пересторогу.

Не з народньої більшости (тоб-то, репрезентуючих цю більшість, панів нових), а з панської меншости (тоб-то з панів старих) виходили на Україні, як і у всіх націй всього світу, змагання до незалежного державного життя. Знищеня цієї панської меншости при помочі народньої більшости клало завжди кінець оцим змаганням. Петро I засилаючий в Сібір »для добра українського народу« мазепинську козацьку старшину, або Людовик XI, що під таким самим гаслом сажав в клітки провансальських шляхтичів — большовики московські, розстрілюючі »гетьманських поміщиків«, і французські жакобінці, що стинали голови провансальським »шуанам« — знали найкраще, де в українській чи

  1. Серед численних інтеліґентських докорів старим українським панам єсть і такий, що вони, мовляв, до анґлійських, німецьких, угорських і т. д. панів не подібні. А чи подібні інтеліґенти українські до інтеліґентів анґлійських, німецьких і угорських? Не може одна верства в данім громадянстві бути подібна до анґлійських лордів тоді, коли инші верстви цього самого громадянства стоять на політичнім рівні австралійських папуасів.
    Українського інтеліґента, коли-б він дбав не тільки про »написаня статті«, а й про долю своєї нації, мусіло-б цікавити питання инше: яка українська верства, рівняючи її з иншими українськими верствами, посідає найбільшу політичну, державно-творчу здатність і при якому взаємовідношенні між ріжними українськими верствами вони можуть всі разом, спільним зусиллям, своє — спільне їм всім — каліцтво недержавности перебороти. Зокрема: чи взагалі можливі українські Пітти, Бісмарки і Тісси при таких »творцях публичної опійії«, яких — в своїй »свідомій інтеліґенції« — посідає сучасна Україна?
    Хто сотворив той авторитет Піттам, Бісмаркам і Тіссам, без якого вся іх діяльність була-б абсолютно неможлива? Хто дав Анґлійцям, Німцям і Уграм той державно-національний патос, на ґрунті якого тільки й могли вирости Пітти, Бісмарки і Тісси? — Може такі інтеліґентські »редактори«, що (як п. Донцов наприклад) самі, за часів Гетьманства 1918 р., стоючи на чолі української преси, нічогісенько тоді для пропаґанди (тоб-то власне для патосу!), ідеї гетьманської не зробили, потім, де тільки могли, цій ідеї своїми пасквілями шкодили, а тепер вважають ще себе в праві заявляти, що ідея гетьманська »єсть нежива ідея«, бо вона, мовляв, »не виявила патосу«.
    Нежива єсть не »ідея гетьманська«, а політично неживою буде ціла Україна доти — доки матиме вона в собі всерозкладаючу ґангрену таких інтеліґентів, таких творців духа нації, які уміють виявляти патос і духову творчість тільки в політичнім руїнництві, повстаннях проти своєї власної Української Держави, і в дрібнім, зажерливім еґоцентризмі.