Сторінка:Вячеслав Липинський. Листи до братів-хліборобів 1919—1926 (1926).djvu/72

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Цю сторінку схвалено


кратичної інтеліґенції, формовані з одною метою — „попользоваться властю“ при всяких можливих конюнктурах?

Політична тактика ціх партій найкраще виявила себе у відношеню до головного представника української демократії, до її вождя — Головного Отамана Петлюри. Коли він виступив проти української влади й „скидав Гетьмана“ — всі як один муж були за ним і коло нього. Але як тільки він сам став владою, негайно „партії“ без ніякої реальної, політично-національною ідеольоґією обоснованої причини стали повертати свій фронт проти нього. Кажу без реальної причини, бо для кожного навіть політичного анальфабета було ясно, що підіймаючи повстання проти власної Держави, проти своїх же українських хліборобів і йдучи війною на Німців та на російських большовиків, мусиш абсолютно й безпомилково опинитись у залежности від Антанти й від Польщи, коли не хочеш помиритись з тими иншими силами. Спроб такого помиреня — не вважаючи на поради українських хліборобських кол — українська демократія не робила. Отже чому вона Петлюру покинула й у більшости виїхала за кордон, коли його політика єсть абсолютно льоґічною політикою, веденою від початку революції цілою українською демократією?

Про Галичан не кажу, бо ті давши свою армію й своїх людей для орґанізації повстання проти Гетьмана України, дійсно опинились потім у траґічнім паложеню. За моє, мовляв, жито та ще мене й побито. Але звідкіль ця опозицийність у наддніпрянців, і чи не лежить вона в самій природі демократії, а не в такій чи иншій національній політиці, в такій чи иншій національній ідеольоґії?

Єдиного російського революцийного фронту, який міцно держала наша демократія тоді, коли залежала вона від єдиної російської влади, вже немає для тої простої причини, що отієї єдиної російської влади не стало. Немає вже так само й єдиного демократичного всеукраїнського „національного“ опозицийного фронту, зверненого проти єдиної всеукраїнської влади гетьманської, бо та влада гетьманська впала. Маємо натомість тепер дві українські демократичні й соціялістичні самостійности. При чім одна з них залежить од влади Пілсудського, а друга — Раковського. Чи в стані українська демократія сотворити свою власну — від чужої влади незалежну всенаціональну українську владу?

Поки що національна ідеольоґія української інтеліґентської демократії поділилась на ці самі споконвічні дві руїнницькі українські орєнтації: польську та московську. Батьки лили свою кров за „Москву й Варшаву.“ А що кращого роблять сини й онуки?

І пощо було давних українських Гетьманів лаяти? Пощо було всю нашу стару гетьманську традицію опльовувати, коли малося в кінці кінців задержати все її сміття, всіж добрі зерна, що в ній були, викинувши? Пощо було так завзято поборювати тих, хто з цієї традиції — єдиного запасу нашої національної енерґії — хотів викресати новий вогонь; хто хотів, старі гріхи змивши, не стару руїнницьку: чи москвофільску, чи польонофільську, а нову, творчу, дійсно самостійницьку традицію для синів наших підготовити?