Сторінка:Вячеслав Липинський. Листи до братів-хліборобів 1919—1926 (1926).djvu/73

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Цю сторінку схвалено


„Гадки про відновленя гетьманства — пише в цитованій вже мною вище статі, часи Центральної Ради згадуючи, її Голова проф. Грушевський — про відродженя козацького війська, українського панства, національної аристократії, про сильну українську владу, Україну для Українців і можливо найбільше поширеня української держави — все те не могло подобатись українським кругам настроєним демократично й соціялістично. Вони бачили в таких бажаннях погрозу для свободи й демократії, тому виступали проти самостійників“.

Так, дійсно ми самостійники-несоціялісти, ставши до державної роботи за Гетьманства Павла Скоропадського, всього того хотіли. Нам не допомогли, нас саботували, а потім силою скидали українські соціялісти і демократи. Але що кращого для України вони зробили досі, а головне, що кращого намагаються робити далі і як вони тепер до нової національної роботи, після погрому й руїни підготовляються?

*  *  *

Не сотворивши досі одної, всю українську націю, всі її класи обєднуючої ідеї і справу свою через те програвши, може намагається тепер демократія українська, після гіркого досвіду, таку обєднуючу національну ідею сотворити?

До українських большовиків українська демократія, що все береться рятувати Европу від большевизму, з природи річей мусить ставитись вороже. Ще більш вороже вона мусить ставитись до них з мотивів унутрішніх, конкуренцийних. Але большовики для демократії конкурент енерґійний і дуже небезпечний, бо без їхньої піддержки та їхньої симпатії вона політичний нуль — вона ніщо.

Єдина реальна соціяльна сила, що демократію українську як піну инколи підкидає вгору, це здеклясоване, здеморалізоване, дійсно покривджене й на все й уся озлоблене малоземельне й безземельне селянство. Та сила в усіх демократіях іде завжди за політичним та соціяльним максималізмом і конкурувати тут з большовиками наша демократія не може. Але тієї сили доконче потребуючи, вона мусить весь час із нею кокетувати й то так, щоб зверху ті кому треба думали, що Демократія може оті незадоволені селянські маси вдержати, й навпаки — маси ці щоб думали, що вона за них до загину стоїть. В тім ключ до розвязаня цілої української демократичної політики.

Всіж такби сказати росходи отакої національної політики мусимо заплатити ми, свідомі національно українські хлібороби-гетьманці, бо в нації по демократичним методам зорґанізованій ми не єсть „найзлобніщі й „найтемніщі“ й тому ніякої небезпечної демократичної народньої опозіції проти правлячої демократії зорґанізувати ми не здатні і як конкуренти для демократичної влади ми не страшні. А коли до того за нами не стоїть ні антантський міжнародний капітал-переможець, ні Польща, ні Росія, то власне нашим коштом можна й народ із низу вдовольнити й начальству зверху догодити.