Сторінка:Вячеслав Липинський. Листи до братів-хліборобів 1919—1926 (1926).djvu/75

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Цю сторінку схвалено


їнський народ і що стараються закріпити при його помочи сторонники самостійної, демократичної, менше чи більше соціалістичної України… і т. д. і. т. д.“

Отже, як бачимо з цього короткого витягу (опускаю всі численні прикраси в демократичнім стилі й лайку, яка чомусь уважається необхідним способом вислову всіх письменників, що підкреслюють свою любов до народу), коли помосковлений та спольщений поміщик і хлібороб стали б національно Українцами, та захотіли б будувати хоч монархічну, але всеж таки Україну — що це з національних поглядів Української демократії було б для української нації велике нещасця.

Ми давні передвоєнні самостійники й хлібороби весь свій вік думали инакше й увесь свій вік працювали, щоб національно свідомих „поміщиків“ було на Україні якнайбільше. Бо ми, як люде, що хотіли української держави, були певні, що поки український поміщик буде вважати себе за Росіянина або Поляка, то збудувати державу, навіть республіканську, не вдасться. І тому я особисто навіть польської мови часто в своїх українських по змісту виданнях уживав, щоб тільки швидше національну свідомість українську серед своїх спольщених земляків поширити. Але вже тоді, здається в 1908 р. — бо цитую по памяти — зустріла мене з боку одного нашого суто демократичного орґану перша осторога. Мені закинули, що я не йду слідами свого ідейного учителя Володимира Антоновича, який — не так як я — вирікся був зовсім свого класу й тому став цілковито Українцем. Хоч це й не зовсім у відношеню до особи В. Антоновича вірно, але не про це тут на разі мені йде. Важна сама інтерпретація з боку українських демократичних кол певного соціяльного факту. Українська демократія тільки тоді може визнати члена українського хліборобського класу Українцем, коли він здеклясується, стане як вона відірваним від усякого суспільного класу інтеліґентом і побільшить своєю особою силу групи, що живе не з якоїсь продуктивної матеріяльної класової праці, а з експльоатації української національної ідеї і з „любови до українського народу“.

Тоді це ще не було для мене так ясно, й так само неясно було для мене й моїх товаришів звідкіль узялись у Центральній Раді сильніщі від неї самої „національні меншости“, й чому нас, українських національно свідомих хліборобів, туди, для збільшеня хоча б сили національної, не пускають. Щось по за двісті чоловіка — саміх тільки Лубенських — ходили ми до Центральної Ради про це питати. Але так ми тоді нічого путнього й не довідались.

І тому нічого я й не міг відповісти тим українським братам хліборобам-католикам, що тодіж таки приходили до мене й зі сльозами на очах оповідали, як їх у всяких їхніх справах відгоняють з українських установ і шлють до польських комітетів, на тій підставі, що якіж із них мовляв Українці… не ес-ери, в Київськім клюбі українськім, сидючи на селі, не бували, в „малоросійських“ спектаклях не участвували й займаються інтензифікацією а не соціялізацією сільського господарства. А ще до того й католики, — отже геть від української нації та гайда до національної меншости!…

*  *  *