Сторінка:Вячеслав Липинський. Листи до братів-хліборобів 1919—1926 (1926).djvu/76

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Цю сторінку схвалено


Зненависть, заздрість і помста, се — як каже великий теоретик французського робітничого синдикалізму Сорель — підстави кожної демократії. Без тих основних прикмет не можна собі помислити і демократії української. Щоб істнувати, вона мусить мати внутрі нації обєкт не тільки соціяльного, але й національного цькування. Колиб раптом сталось таке чудо, що одного дня всі наші помосковлені та спольщені хлібороби стали Українцями — се була б для української демократії найстрашніща катастрофа. Її провідна політична й національна роля в українській нації була б скінчена. Від кого тоді національні інтереси „народу“ боронити, коли ті, проти кого звертається „національна зненависть“ того народу, самі стали Українцями. І тому вона яко мога береже національне відокремленя денаціоналізованих українських класів, бо це відокремленя є підставою її політичного й заразом матеріяльного істнування.

Кожному бо відомо, що більш або менш соціялістична українська демократія соціяльної революції робити не збірається. Вона знає, що це для неї експеримент занадто небезпечний. А раз так то вона мусить погодитися з істнуванням т. зв. „буржуазних“ класів на Україні. Щоб ці класи, особливо клас хліборобський, стали національно свідомими й національно активними, вона у власнім інтересі — як ми бачимо — не хоче. Отже їй лишається признати істнування цієї буржуазії в виді „демократичних національних меншостей“. І це вона з найбільшою завзятостю проводить.

Така українська „національна політика“ дає їй зразу багато козирів. Найсамперід вона — представниця найбільш поступового національного лібералізму й єсть чим перед ліберальною Европою похвалитись. Потім їй здається, що ці буржуазні „національні меншости“ на провідну політичну ролю в Україні претендувати не можуть, а на „Народню Республіку“ радо пристануть, коли їх матеріяльні інтереси будуть у цій Республіці забезпечені. За ціну ж забезпеченя тих матеріяльних інтересів можна здобути від них протекцію у Антанти, усякі блага для республіканського Уряду і т. д. Оцим усім пояснюється цей незрозумілий на перший погляд факт, що та сама більш або менш соціялістична демократія, що всіма силами бойкотувала й у кінці збройною силою поборювала українську хліборобську Гетьманщину, говорить тепер дуже радо з частиною тих самих українських хліборобів, що самі здемократизувавшись, махнули рукою на Україну й „яко Поляки“ пішли під опіку Полщи.

Щоб оцю національну політику консеквентно провести, треба знищити перш за все всіх національно свідомих українських хліборобів, бо вони самою своєю присутностю на цім світі Божім усю ту політичну гру псують і всі оті пляни плутають. Які для цього вживаються засоби?

Отже, як кажуть наші більш або менш соціялістичні демократи, всі хлібороби гетьманці — не тільки не самостійники, але навіть бояться „обличча самостійної й суверенної України“.

Досі, від 20 літ, я особисто все чув від наших соціялістів, що самостійництво це буржуазна видумка і що тільки моєю „буржуа-