Сторінка:Вячеслав Липинський. Листи до братів-хліборобів 1919—1926 (1926).djvu/78

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Цю сторінку схвалено


кевич, Павлін Свєнціцький, Михальчук, Познанський, Йосип Юркевич, Антонович, Рильський і т. д.

Думали ми також, що не безземельною буржуазією засновано Українське Наукове Товариство у Львові (фундатори „поміщики“: Єлисавета Милорадович і Михайло Жученко), Відділ Географічного Товариства й Археольоґічна Комісія в Київі, Історичний Музей Богдана Ханенка в Київі, Національний Музей Фундації Митрополита Шептицького у Львові, Музей Скаржинських у Полтаві, Музей Тарновських у Чернігові, Музей Поля в Катеринославі, Волинський Музей Штейнґеля, Херсонський Гошкевича і Глуховський Шугурова; що будинок Полтавського Земства — велика памятка українського стилю теж єсть продукт тогож самого культурного індеферентизму полтавської „земельної буржуазії“ і що на кошти українських представників тієїж самої антікультурної „земельної буржуазії“ повстала й видавалась уся українська преса від 1905. року почавши, включаючи сюди значну частину преси соціялістичної…

Але мало того всього. Ми українські хлібороби яко такі не істнуємо, ми єсть фікція, мана. Наш Гетьман Скоропадський — це-ж не Українець, а Москаль, „царський генерал“, якого ймя наша демократична преса ставить усе поряд з іменем Денікіна, Колчака і т. д. І ми всі очевидно такі самі: або Москалі, або Поляки.

У Польщі, як відомо, підчас німецької окупації істнувала Рада Реґенцийна. Після перемоги Антанти, вона звичайно мусіла уступити, але нам невідомо, щоб члени цієї Ради Реґенцийноі були за свою політичну діяльність виключені з польської нації. Натомість ми знаємо добре, що Гетьман Мазепа, якому так само як і Гетьманові Павлові Скоропадському „Бог не поміг збудувати Української Держави“, був тодішніми нашими демократами прозваний „Ляхом“ і потім яко „Лях і зрадник“ був по царському наказу більше 100 літ проклинаний усіми українськими священниками во всіх українських церквах і цілим українським народом. Чи якби тепер польський уряд наказав антантській Українській Республіці в українських церквах проклинати Гетьмана Павла Скоропадського як „Москаля й Германофіла“ — чи протестувалаб проти цього сучасна українська демократія? Чи може вона вважалаб, як її духові предки в XVIII. століттю, що це власне єсть така „уступка“, яку „польському союзникові“ можна й слід навіть зробити. Але ця гра в виклинання для нації небезпечна. В розумінню наших демократів репрезентант українських хліборобів Павло Скоропадський, потомок старого гетьманського українського роду, це провокатор, який на те став Гетьманом України, щоб зробити з неї Росію. Чи моглиб чужинці видумати на українську націю й на одного з видатніщих її представників більш плюгавий наклеп, чим видумали самі на себе Українці? Бо коли нащадки старих панських гетьманів можуть бути в своїй національній діяльности провокаторами, то — як що ви в такім переконанню свою націю виховуєте — де запорука, що ліпшими будуть нащадки ваші, нових українських соціялістичних гетьманів? І що виявляє із себе така нація, яка в своїм власнім про себе пересвідченю на чоло своє одних тільки зрадників і одну тільки мерзоту виставляє?