Сторінка:Вячеслав Липинський. Листи до братів-хліборобів 1919—1926 (1926).djvu/79

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Цю сторінку схвалено


Для демократів українських голова українських хліборобів Павло Скоропадський — „Москаль і зрадник“. Для українських ідейних большовиків голова українських демократів Петлюра, вживаючи термінольоґії ідейно-большовицької „Нової Доби“ — „польський запроданець, хам, шантажист і дурний бухгальтер-отаманчик“. Для большовиків практичних один з голов українського ідейного большевизму професор Грушєвський „буржуй і властитель многоповерхових камяниць, що запродав Німцям Україну“. Тільки про голову ціх практичних большовиків, про неукраїнця Раковського — ніхто нічого не говорить. Він один у нас на Україні порядний, незаплямований, чистий! Тільки він один, хоч єсть для декого політичним ворогом, але разом із тим він один на Україні національно неопльований авторітет. І тому то має він стільки шанс і даних на перемогу.

Єсть історичною неправдою міф про те, що нас на Україні знищили Москалі. Коли почались у початку XVIII. століття перші так звані „гоненя на українство“ в сфері духовного й реліґійного життя, то тоді — як це вже виразно підкреслив Драгоманів — „з початку XVIII. століття на протязі 30 літ не було в Росії висвячено ні одного архиерея Великороса, а все Українці — які й урядували по всіх єпархіях від Київа до Сібіру“.[1] І це-ж вони, а не хто инший „Ляха Мазепу“ проклинали. Старе „не было, нѣть и быть не можетъ“ було тільки формуловане Валуєвим, а народилось воно серед самих Українців, було підготовлене їх власними руками, їх власною зненавистю до самих себе, їх власним моральним розкладом і моральною нікчемностю часів першої Руїни.

Нове „не было, нѣть и быть не можетъ“ підготовляється ділами сучасних українських демократичних партій, творами української еміґрацийної та краєвої преси й публіцистики, розмовами й духовою отрутою українських самоїдів по віденських і всяких инших еміґрацийних кавярнях.

Або єсть українська нація, яку обовязують закони всіх инших націй, а перш за все закон певної мінімальної національної самоповаги й мінімальної національної солідарности — або єсть українська партія. Коли сучасне українство це партія, до якої члени приймаються, але також і виключаються, то це — у власнім її про себе переконанню — найбільш погана зо всіх поганих партій, що коли небудь витворили з поміж себе на протязі віків люде без спільної національної ознаки, що живуть між рікою Припятю й Чорним та Азовським Морем.


*  *  *

Експропріювати нам українським хліборобам нашу національну свідомість і нашу приналежність до великої української нації, буде нашим демократичним українським партіям мабуть тяжче, чим експропріювати нам нашу предківську рідну землю. Ми для сучасної демократії української — не Українці. Добре, хай буде так! Але-ж нація — нація, а не партія — це не тільки ті, що тепер на Україні єсть, а й ті, що на ній були й будуть.

  1. „Чудацьки думки“, вид. 1915. року, ст. 89.