Сторінка:Вячеслав Липинський. Листи до братів-хліборобів 1919—1926 (1926).djvu/80

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Цю сторінку схвалено


Від тих, що були, нас ніяка в світі сила відірвати не може. Бо ми їх рідні, найрідніщі сини та нащадки. Тих, що в дружинах князівських стару Київську Русь сотворили; тих, що ту Русь стару в своїх брацтвах, церквах і монастирях, на своїх соймах і соймиках у Польський Річпосполитій своїм завзяттям одстояли; тих, що з Великим Гетьманом Богданом свою вільну державу козацьку будували; тих, що з Гетьманом Мазепою Князівство Київське возстановити хотіли; що з Гетьманом Пилипом Орликом підчас першої української еміґрації порятунку в Европі для України шукали; тих, що одного з „предводителів дворянства“, Капниста, до Берліна за помоччю для України посилали; тих врешті, що „козакофільство“ й „культурництво“ українське сотворивши, фундаменти під сучасне політичне й культурне відродженя української нації поклали. Від наших батьків нас відділити не можна.

А перед тими, що будуть — раз українська демократія нас за Українців не визнає — то й одвічальности за її діла ми на себе не беремо. Хай вона відповідає перед історією за свій єдиний російський революцийний фронт, за свою народню республіку й за всі свої союзи то з Пілсудським, то з Раковським, при помочи котрих вона цю республіку сотворити думала. А ми відповідаємо за гетьманщину, за ту її добу, коли ми, хлібороби, під головуванням Лизогуба у влади були й коли ми українську державу з Холмщиною, з Підляшшам, з відділеною від Польщи Галичиною, з Кримом і Бесарабією — в союзі з німецькою державою, а в мирі з державою польською та з російською державою большовицькою збудувати намагались.

І наша гетьманська держава й їхна демократична республіка не вдержались. Чи тому ми тепер маємо кинутись на себе й вирізати себе взаємно…? Коли й це вкінці станеться, то вина за остаточне знищеня та зруйнування України спаде на тих, хто ту взаємну різню пропаґує, хто її хоче, хто з неї живе.

Ми тієї української братовбивчої війни не хочемо. Але ми все-ж таки єсть, ми істнуємо, ми ще поки живемо й єсть тільки одна єдина Україна на якій ми всі разом, у купі з нашою демократією, жити мусимо. Який-же з того вихід?

Три пропозиції ставить нам хліборобам українська демократія: 1. Усунутись зовсім від політичного й громадського українського життя; 2. остатись на віки на еміґрації, або 3. піти в „приюти“ старців тим, що, викинені з землі, мусілиб загибати.[1]

До приютів, що їх має для нас заготовити Українська Республіка, ми не підемо. На еміґраціі дуже можливо, що з голоду загинемо. А що до того, щоб від громадського політичного життя усунитись, то чи можливо, щоб цілий суспільний живий клас міг добровілно на політичну смерть пристати?

Очевидно на це моглиб піти тільки найсвідоміщі з поміж нас національно ґрупи, ті, котрі-б во ймя українського патріотизму своєю присутностю „шкодити“ українській демократії в її

  1. Ці тези на всі лади повторюються в цілій демократичній пресі. Найясніщє їх формулує журнал „На Переломі“ (ч. 2 і 3) й тому ми його вислови берем.