Сторінка:В. Липинський як ідеолог і політик (1931).djvu/44

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана
 
Памяти В. Липинського

Все, що мав у життю, він віддав
Для одної ідеї,
І горів і яснів і страждав,
І трудився для неї.

2-го липня 1931 в Затурцях на Волині закрила рідна земля тлінні останки першого Голови Ради Присяжних УСХД.

На Волині, на „нашій не своїй землі“, не „вольній і славній Україні“, а на польській займанщині розшарпаної, уярмленої й катованої України насипана ця свіжа могила.

Син Землі Української з гарячим серцем, з буйною мрією про так можливу, так близьку, один мент, здавалось, таку реальну Велику Українську Державу, умер серед божевільно сумної дійсности нашого національного розбиття і, скажемо словами покійника: рабства та розперезаного хамства…

Немилосердна доля не облегчила й останніх хвилин його життя.

Умер він самотним.

Ніхто з нас, що десяток і більше літ йшли з ним одним шляхом, плекали з ним одну думу, боліли одними й тими-ж болями, раділи одними й тими-ж радощами, не був при останніх хвилинах, останніх місяцях його життя.

А найтраґічніще те, що й не могли ми з ним бути…

Не могли, бо люта хороба, яка по над півтора десятка літ неупинно підточувала його здоровля, не лиш знівечила й зруйнувала його фізичні сили; ні, вона підточила й здеформувала і його духові сили і, знесиленого, кинула на той самий руїницький шлях, проти якого він, поки не був подоланий хоробою, так завзято, так героїчно боровся.

Для нас, як раніш і для покійника, добро нашої Батьківщини є вищим понад усе.

Ми мовчки перенесли й вибачили йому всі незчислимі особисті несправедливі й важкі напади й образи. Змушені ми